Книга вийшла у 2018-му, але багато речей у ній зараз звучать навіть актуальніше, ніж на момент публікації. Після повномасштабного вторгнення деякі описані Снайдером механізми стали набагато очевиднішими. Найбільше мене зачепила його розмова про західні журналістські стандарти. Зокрема, про звичку давати обом сторонам можливість висловитися. Сам принцип цілком нормальний — але лише тоді, коли обидві сторони погоджуються хоча б щодо існування фактів, а сперечаються вже щодо їхньої інтерпретації. Росія працювала інакше. Їй не потрібно було переконати аудиторію у власній версії подій. Достатньо було засрати ефір такою кількістю брехні, щоб у глядача виникло відчуття: правду все одно встановити неможливо, у кожного своя правда. І тут виникає дуже неприємне питання до західної журналістики. Що робити, коли одна зі сторін не грає за правилами, але ти продовжуєш грати за ними? Після 2022 року це питання для мене стало ще гострішим. Навіть зараз знаходяться люди, які вважають, що для повноти картини потрібно обов'язково «почути російську сторону». Але що саме ми маємо почути? Чергову версію про нацистів, НАТО, біолабораторії та Україну, яка «сама себе обстрілює»? Це не баланс. Це просто надання брехні статусу рівноправної позиції. Ще одна річ, яка дуже добре пояснює Росію, — описана Снайдером ідея її «непорочності». Росія у цій картині світу завжди невинна. Якщо вона нападає — це тому, що її змусили. Якщо вбиває — захищається. Якщо щось відбувається не так — винен Захід. Це дуже зручна конструкція: власних злочинів начебто не існує, тому що Росія за визначенням не може бути агресором. Вона лише реагує на чужу агресію. Звідси ж виростає і те, що Снайдер називає «шизофашизмом» ( хоча це не його теза, він її запозичив) — коли фашисти називають фашистами інших. Російська пропаганда роками розповідає про фашистів в Україні, про морально розкладений Захід, про геїв, які нібито загрожують традиційній Росії. І все це на тлі держави, яка веде загарбницьку війну, викрадає дітей, катує людей і знищує міста. Іронічно, що росіяни роками шукали «підорів» на Заході й в Україні. У підсумку українські військові між собою називають росіян саме так. Але після прочитання книги в мене виникла ще одна претензія до Снайдера — цього разу вже не до його аналізу Росії, а до аналізу Заходу. Мені хотілося б, щоб він був жорсткішим. Я, звичайно, розумію, що дивлюся на це як українець. Я бачу ракети, які летять по українських містах. Тому, можливо, моя оцінка емоційна. Але коли читаєш Снайдера після 2022 року, західна неспроможність діяти іноді виглядає значно серйознішою, ніж він її описує. Захід говорить про демократію, міжнародне право і свободу. Водночас продовжує шукати компроміси з державою, яка веде загарбницьку війну. Рахує ціни на нафту, думає про стабільність ринків, боїться ескалації, обмежує Україну у використанні можливостей, які могли б зробити війну для Росії відчутнішою. І це змушує поставити неприємне питання: наскільки демократія сама вірить у власні цінності, якщо за них доводиться платити? Саме тому мені дуже не вистачило в цій книзі післямови. Я б хотів, щоб Снайдер не просто прорефлексував над подіями після 2022 року, а фактично перевидав книгу — з новим розділом про те, що сталося далі. І особливо мені хотілося б почути від історика його прогноз. Що буде з Росією як авторитарною державою? І що буде з Україною як демократичною державою? Перевага автократії, яку вона продає своїм громадянам, — обіцянка тотальної безпеки. Держава забирає у тебе права, але натомість каже: ти в безпеці. Ми захистимо тебе від зовнішнього світу. Зараз Україна переносить війну на територію Росії, але для більшості росіян війна все одно існує десь далеко. Тож Путіну легко продавати їм картину великої держави, яка захищається від ворогів. Але що станеться, якщо війна почне стукати безпосередньо у їхні двері? Якщо росіянин побачить, що диктатура не лише не зробила його сильнішим, а й не здатна гарантувати йому безпеку? Чи може поразка у війні, якщо росія її зазнає, стати для російського суспільства моментом, коли воно нарешті поставить питання: а навіщо нам взагалі ця велич, якщо вона не здатна захистити навіть нас самих? Можливо, саме тут у демократії з'явиться шанс. Питання лише в тому, чи доживемо ми до цього моменту.

Думаю для читача з України тут не буде прям багато нових ідей. Це книга для американців про росію і не тільки. Концепти політики вічності або неминучості, які описує автор - просто вражають. Здається це теоретична новинка, яку сам Снайдер "винайшов". Особливо було цікаво почитати про теоретичну базу сучасного рос націоналізму. Рекомендую цю книгу. В принципі як і всі книги автора.

«Верховенство права вимагає, щоб уряд контролював насильство, і населення могло покладатися у цьому питанні на уряд. Однак кількість вогнепальної зброї в американському суспільстві, яку частина американців вважає силою, Москві здалася слабкістю. У 2016 році Росія прямо звернулася до аме-риканців, заохочуючи їх купувати й використовувати зброю. Це підсилило риторику Трампової кампані.» «Трамп був витвором російської кібервійни, і ніколи не демонстрував, що має гроші» «У листопаді 2016 року, фейсбук видалив 5,8 мільйона фейкових акаунтів. 126 мільйонів американців бачили на фейсбуці російський контент» Про зародження російського фашизму 1920-х і 1930-х, ери Ільіна. Як відроджений нині російський фашизм, для олігархів слугує каталізатором переходів від публічних дискусій до політичних фантазій. Деталі катастрофи падіння літака в Смоленську з польським президентом Лехом Качинським, що прямував туди для вшанування памʼяті жертв Катинської різні (страта 21 892 польських громадян радянською поліцією). Про збиття російськими терористами голландського літака МН17. Про Майдан і націю, ідея якої полягала у прагненні верховенства права. Про Легалізацію опіоїдів в штатах. Під час президентських виборів в штарах два мільйони американців залежали від опоїдів, а таблетки взагалі вживали десятки мільйонів. «Кореляція між вживанням опіоїдних препаратів і голосуванням за Трампа стала видовищною і очевидною, особливо в тих штатах, де Трампові була дуже потрібна перемога» «Індивідуальність, правонаступництво, співпраця, новизна, чесність і справедливість - це політичні чесноти. Ці якості - це такі самі історичні факти, як і матеріальні сили. Чесноти невіддільні від інституцій, які вони надихають і живлять» “Якщо ми хочемо краще розуміти добро і зло, нам слід реанімувати історію” Про при академічний стиль написання, рекомендую до прочитання.