Тарас Шевченко - хто він насправді? Чи цей надзвичайний геній слова насправді був таким строгим, статечним дядьком, до якого прислухалися? Та ні, насправді це бунтар, неабиякий гуморист і любитель гострого слова. Його ніжна душа художника шукала краси у всьому. Неабияким підтвердженням його характеру є щоденник, писаний в очікуванні звільнення та подорожі до Петербурга. Тут всі його надії, тривоги та переживання. Поетично володіючи словом, він ніби знічев'я описує свій побут у казармах, далеку подорож до омріяної академії, зустрічі із давніми та новими друзями. Та навіть кохання до жінки, яке швидко відходить. Окрім цього книга ілюстрована малюнками, ескізами та портретами, які вийшли з-під олівця нашого генія. Читається легко, незвично, адже перед нами постає звичайні людина, яка переживає, радіє, сумує, розчаровується чи закохується. Завдяки цьому поет стає ще ріднішим, хочеться ще читати про його долю. Але не сухі факти, а розповідях чи навіть художні твори. Досліджуймо своє, бо воно цікаве і забуте!

Щоденника Шевченко вирішив завести після того, як вперше під час перебування в Оренбурзькій фортеці отримав звістку про своє звільнення, ще й шкодував (і водночас ні), що не взявся до нього ще коли його тільки-но запроторили в солдати. Важко сприйняти, що до твоїх рук потрапив прозовий текст людини, яка все своє життя присвятила римам, а ще важче - уявити собі, що писав він його насправді російською мовою. Коли я вирішила порівняти обидва варіанти, то була приголомшена: в кожному наче писали абсолютно різні люди! Вже після смерті поета цю частку його справжньої душі кілька разів переклали українською та належне відредагували. Порівняно з перекладами, які мені доводилося читати в інтернеті, це видання набагато милозвучніше, і слова, на яких не було навіть зноски й словничка, представлені більш доступною лексикою. Тим паче що й гарнітура, якою все це надруковано, обрана не випадково: вона схожа на почерк Шевченка. Нарешті, приємно дивують око стилізовані під ескізи вуглиною ілюстрації - мабуть, це своєрідне посилання на те, що після звільнення з Оренбурга й повернення додому поет планував заробляти на життя передусім роботою підмайстра в тих чи інших художників, а вже потім потроху просувати власне мистецтво. До речі, про гроші. Мене не перестає дивувати, скільки він мав патронів в різних куточках України і в Петербурзі. Невже справді можна було просто написати листа і хтось із друзів без зайвих питань міг вислати тобі доволі велику на ті часи суму? Я вже мовчу про право спокійно приходити до когось і обідати скільки забажаєш... Звісно, мені таке неодноразово траплялося і в художній літературі, та повірити все одно важко. Просто не могла зрозуміти: це дійсно такими були порядки дев'ятнадцятого століття, коли справа стосувалася друзів і знайомих, чи тут йдеться тільки про виняткову людську щедрість та доброту? Подорож із Оренбурга до Нижнього Новгорода просякнута водночас записами земляків, які він колекціонував на пароплаві, ностальгією по рідних місцинах, роздумами про долю й призначення тих, кого заслали солдатами до Сибіру, порівняннями різних витворів мистецтва - картин, драм, опер тощо, а також - невичерпний арсенал кпинів, заготованих для п'яниць-офіцерів, знахабнілих чиновників та дріб'язкових поміщиків. Та водночас мушу зазначити: у якийсь момент Шевченко гидує тим, що під час розслідування на цноту було привселюдно перевірено молоду дівчину. Але! Разом із цим в тому ж таки дев'ятнадцятому столітті, як доводить Ірина Ігнатенко в своїй монографії "Жіноче тіло у традиційній культурі українців", для мешканців Середньої Наддніпрянщини, Поділля й Запоріжжя це явище було цілком звичним - тепер воно відоме більше як "обряд комори". Хоч як не хотілося б, але я бачу тут певне лицемірство... Нарешті, з прибуттям до кінцевого пункту своєї подорожі, записи Шевченка стають дедалі коротшими, неначе в поета, що намагається за будь-яку ціну насолодитися волею, вже бракувало часу записувати свої спостереження в щоденник у розгорнутій формі - йому починає вистачати одного-двох речень. Зокрема, в одному з таких записів згадується про одну з дівчат, в яких він був закоханий, але вдруге дістав гарбуза: Катерину Борисівну Піунову, яка мріяла про життя професійної акторки, але так нею і не стала.

Юною я гадала, що тільки підлітки ведуть особистий щоденник, на то він і особистий, щоб його не читала стороння людина. Коли з'явилися соцмережі і друзі почали писати щоденники-онлайн мені було якось соромно в них заглядати спочатку, бо особисті листи, особисті щоденники - це щось приватне до якого не можна торкатися. Зараз майже всі пишуть на своїх сторінках все що заманеться і доступ до них відкритий. А цікаво погодилися б видатні письменники минулих століть ось так без зайвих вагань оприлюднити власні думки, котрі повіряли лише щоденнику? Зараз можна дізнатися, а що саме писали наприклад Тарас Шевченко, Олександр Пушкін, чи Антон Чехов, бо їх щоденники виходять окремою кнbжкою. Чим саме щоденники відрізняються від мемуарів? Автор мемуарів найчастіше вибудовує певну сюжетно-композиційну лінію, в той час як автор щоденників не має такої можливості; мемуарист обробляє свої записи, а в щоденнику, як правило, записи літературно не оброблені. Щоденник ведуть всі хто має в цьому потребу і не так важливо як гарно написати текст, уміння приходить згодом, головне щbро висловити свої думки, бо щоденник любить відверті розмови. Багато письменників починали зі щоденника, а потім писали чудові книжки! "Щоденник" Шевченко пронумеровано за роком, числом та місяцем. Перший запис починається с 12 червня 1852 року, останній закінчується 13 липня 1858 р. "Щоденник" Шевченко не потрібно коментувати, але цікаво прочитати.