Мистецтво пригадування

Мовити про нову збірку «Ровер» Василя Махна, народженого у Чорткові, нині нью-йорківця, можна багато і довго, розглядаючи під різними кутами. Вона витікає із попередніх збірок автора. Згадати бодай останні в часі прозову «Котилася торба», поетичні «Зимові листи» та «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк». У «Ровері» коліщата есеїстики та поезії рухають одне одного.

Вони несуть ровер у напрямку, давно характерному для Василя Махна. Читаємо про пограниччя, відгадуємо пригадування та конструювання, віднаходження себе та свого місця, виписування простору. Тут проступає те, про що писав Богдан Рубчак: «Махно ж бо передусім поет місця, поет простору, що різьблений часом, – поет часопростору».

У «Ровері» чи не найвиразніше спостерігається мистецтво пригадування. Виписування простору дитинства, простору зав’язаного на часі, чи навпаки.

Бабця дістала шалінову хустину з ружами — вдягнула білу сорочку — і взяла полатану сумку
з якою ходила до склепу по хліб і помідори — кажучи що води нап’ємося в полі з джерела або
біля Червоної керниці — запихаючи у сумку порожню фляшку з-під горілки з надщербленою шийкою
та помащений смальцем хліб — треба ж таки перекусити
Стрийну ми наздогнали біля Червоної керниці — вона була в сандалях — квітчастій спідниці —
з такою ж сумкою вервечкою та хустинкою — в яку поклала гроші (вірш Матір Божа Криволуцька)

Географія творить кістяк «Ровера». Тут химерно перемішуються локації: Париж, Тернопіль, Чорків, Приліпацу, Нью-Йорк, Єрусалим, Дрогобич.

Простір у «Ровері» описаний ретельно. Він рельєфний, детально сконструйований майже тактильний. «Я проїжджаю всі ці зупинки — 11-та школа, Універсам, Текстильник, Шостий магазин, щоби, проїхавши під залізничним мостом, висісти на зупинці навпроти залізничного двірця, тобто вже у центрі. У центрі, який найближче до Європи, завдяки будинкам і вуличкам. Я знаю, що там — інше повітря», — пише Василь Махно про Тернопіль.

У недавньому інтерв’ю письменник каже: «Я глибоко переконаний, що саме з локальних, незначних деталей твориться універсальність життя і універсальність письма». Певне, саме ці деталі роблять тексти «Ровера» такими, що запам’ятовуються та торкають. «Якась вічна сербська хода, наче стара забирала із собою той пагорб у свою торбу.

Горіхи падали нам на голови, на спини й котилися пагорбом удолину, до дороги, якою щойно пройшла ця сербка».

«Три потяги — Прага — Москва, Будапешт — Москва і Белґрад — Москва привозили запах закордону. Вони зупинялися на залізничній станції Тернопіль, як правило, з кількома дочепленими спальними вагонами. З цих вагонів на станції Тернопіль ніхто не виходив, і двері провідники ніколи не відчиняли, але у вагонних вікнах стояли пасажири і дивилися на нас, а ми — на них. Найдальшим від Тернополя був Белґрад».

Зрештою, місце не існує поза людиною. Ця географія приватна. Простір стає відправною точкою для зав’язування сюжетів. «Коли жила тут бабця, то цвіли по околицях тютюни, росли часник і цибуля, червиві яблука догнивали у картоплинні, а достиглі сливи пахли золотим ароматом меду. Джуринка дзвеніла — і риба, б’ючись плавниками об її береги, перелітала хвилі, наче осінні кури гостинець. І обора знала нащо вона тримає на собі цеглу, і цегла знала, для чого вона призначена, і картопля знала, коли їй зацвітати, і тютюни знали, коли їх ламатимуть, і хата знала, коли її маститимуть, і бляха знала, коли її малюватимуть, і каміння знало, коли його збиратимуть». Тут є родинний Чортків і Чортків Францоза. Дубно батька Василя Махна. Базар Фердинанд Шевальє де Респалдіза. Нью-Йорк боксера із Бучача Стіва… Та безліч інших облич. Деякі з них уже пізнаєш, як знайомі, з іншими знайомишся.

І на завершення — завершення. Бо ж закінчуємо, майже там де починали:

ровером вздовж океану і через зиму
через життя що пахне Федьовим бензином
через Нью-Йорк в якому слова і світло
їдеш — допоки крутиш свої педалі
в серце твоє загорнули і передали
слово з листків тютюну і сухого повітря