Дуже хотів вподобати цю книжку, але після 30-ти сторінок закрив, тому що це якийсь мозковий потік непотрібної інформації, який втиснули в формат книги.

Із творчістю Артема Чеха у мене склалися свої стосунки. Колись купила у книгарні його першу книжку «Киня», але була дуже зайнята написання дисертації про абсурд, що поклала на полицю й забула. Минулого року прочитала і була приємно вражена: абсурд у найкращому вигляді! У нього якраз вийшла нова книжка, але легких шляхів не буває, і я заповзялася скупити всі його книжки. Різноманітні сайти, барахолки – і за кілька місяців я таки спромоглася зібрати усі книжки. Що цікаво, прочитала я майже всі у хронологічній послідовності. Залишилося тільки дві. Передостанню не могла знайти, то взяла читати «Район Д». І мене оповідання мені вкрай не сподобалося. Вирішила, що таки не треба змінювати принцип і читати по порядку. А за тиждень знайшла передостанню книжку і з’ясувала, що вже прочитала її. Узялася читати останню: небо і земля! Кращої короткої прози я й не читала останніми роками! У книжці дуже вдало описані 90-ті роки обласного міста. І повсякденні турботи підлітків, і розвиток сект, і життя типових жителів міста. Що сподобалося, книжка написана на позитивній ноті, навіть коли у ній описані не райдужні події, автор не вдається до моралізаторства чи суму. Можливо, просто не описує трагічних подій. Трішки заділо, що головного героя звуть Чех і що він час від часу, повертаючись із Києва до Черкас, розповідає своїм друзям, що у нього є в Києві дружина і син Андрій. Здавалося, що пхати в літературу особисте життя – то є зайвим. Та лише до кінця книжки я таки переконалася, що це не просто оповідання, що це таки особисте життя, так влучно описане автором, тому уникати згадок про себе було б, щонайменше, брехнею. Книжку варто прочитати. Це чудова ілюстрація певної епохи нашої країни.

Так склалося, що я не жив у місці, схожому на район Д в Черкасах. Проте це не так важливо, бо воно знайоме кожному. Окрім, можливо, тих людей, хто все життя провів у селі або приватному секторі. Але там своїх історій вдосталь — ще й невідомо, у кого вони будуть яскравіші. А райони ж ці розкидані по всіх містах, від великого до маленького, де пройшла легка рука найкращих з людей — соціалістів! Мій я знаходив в Донецькій області, куди мене відвозили майже кожного літа на декілька місяців. Лавочки з бабусями, що роками невпинно слідкують за дотриманням моральних та соціальних норм середини 20-го століття. Стіл, де грають в лото чи доміно. Діти, що пізнають цей світ та хоч спраглі не йдуть додому, бо вже не випустять. Мізерні зарплатні. Алкоголіки досипають у кущах, бо п’яні вже о 7-й ранку втратили рівновагу й не змогли підвестися. Зламані долі. Найкращі друзі, що ти їх тепер через 20 років уникаєш. Шлюби без кохання. Журнали з телепрограмою. Ще раз алкоголіки, бо крім них чоловіків і не згадаєш. Кінець савєцкава саюза та початок чогось нового. Загалом, тяжкий період, що вплинув на всіх та що ще буде віддавати луною в наших дітях. Я вже давно не був в такому місці, проте став наче свій в районі Д. Ця книга про все вищезгадане і більше. Вона наповнена історіями про людей, що їх знав автор та що якось вплинули на нього. Попри те, що Артем Чех пише дуже легко, читати важко, бо часи були справді страшні. До того, в пам’яті виринають власні спогади, що ти вже й не знав, що вони в тебе були. Здається, ставало краще, але війна відкинула все назад. Зараз точно інакше хоча б через те, що всі сидять дома в інтернетах. Вже наче кіборги, бо без смартфону й не бачили життя. Росте зовсім інше покоління, про яке будуть інші книжки. Цю ж мені справді важко рекомендувати, однак її я б серед інших порадив прочитати своїй дитині, якби вона мене в дорослому віці спитала про той період. З історичних трактатів можна побачити більшу картину, але саме з особистих, людських розповідей розумієш, чому ми такі, які є.