Монографія присвячена дослідженню цифрової трансформації як соціотехнічного процесу, що охоплює інституційні, організаційні та когнітивні виміри публічного управління і виходить за межі технічного оновлення державних сервісів. Розкрито концептуальну недостатність інструментальних підходів до цифровізації, які редукують її до нарощування платформ і реєстрів, не торкаючись глибинних трансформацій інституційної архітектури. Обґрунтовано транзитивний характер трансформації як нелінійного процесу, у якому технологічні інновації, інституційні зміни та управлінські практики перебувають у постійній взаємодії. На основі порівняльного аналізу міжнародних моделей доведено відсутність універсальної стратегії та необхідність контекстуалізації управлінських рішень. Для України виявлено системні дисбаланси — інституційну фрагментацію, розрив між технологічними можливостями й управлінською спроможністю, домінування екстенсивної моделі цифровізації. Запропоновано інтегровану аналітичну рамку та структурно функціональну архітектуру механізмів публічного управління, що забезпечує узгодженість процесів на чотирьох рівнях управління. Практичне втілення архітектури реалізовано через транзитивну модель на основі тріади механізмів — інституційної когерентності, технологічного суверенітету та ціннісно орієнтованої адаптації.
Доведено, що ефективність цифрової трансформації визначається якістю інституційного вбудовування технологій, а не обсягом їх упровадження.
Монографія адресована науковцям, управлінцям-практикам та експертам у сфері публічного управління, цифрової політики й інституційного розвитку