Дивно. Точніше дивовижно. Виявляється, божевілля може бути не депресивним. Звичайно без гнітючого смутку не обійтись. Однак Оксані Сайко вдалось показати не жахіття казенного дому, не психічні зриви пацієнтів, а ліризм їхньої натури. Абсолютну вірність математика улюбленій справі. Глибину менталітету вчительки, яка і в божевільні залишається вчителькою. Закоханість у мрію одружитися з голлівудською зіркою Кіаном Рівзом. Відлюдькуватість Олени, яка віднайшла таку жадану близькість у "нерозумному" продавцеві солодощів. Чуйність цього ж продавця солодощів, який годував птахів тістечками... Нестерпність життєвих перипетій в родині, школі, роботі, стала очевидною після поділу Оленчиного життя на "до" і "після" божевільні. Вона була готова розпочати нове життя. Без нещасної матері, без огидного вітчима, без "справжньої" подруги, зі своєю одинокістю. Поки не зрозуміла: божевільним не місце у світі нормальних людей. Тавро згубить будь-яку спробу жити повноцінно. Як той птах, що весь час повертається з теплих країв додому, Олена повертається до своїх щирих друзів - "божевільних". Не на завжди. Їй страх, як не вистачає сили злитися на людей, на світ. Дощ поплаче замість неї. Щойно вона набереться сил, вона повернеться у реальний світ. Чому ж божевільні стають п’ятим колесом до воза? Чому їх чекають лише жалість, підозрілість, а не людяні люди? Сказати тому, що вони не читають таких книг, значить злукавити. Проте і в цьому є зернятко істини. Читаймо, спостерігаймо, гуляймо, що завгодно. Але зробімо так, щоб врешті-решт божевільні знайшли своє місце серед нас. А ще краще: не доводьмо один одного до безумства.