Книга Полліанна дорослішає

Чесно кажучи, побоювалася братися за продовження, бо прочитана у дитинстві «Полліанна» запам'яталася чудовою, відгуки на другу книгу були не дуже добрими, та й з першої спроби вона мені не зайшла — домучила до прогулянки у парку і далі ніяк. Але виявилося, що з іншим перекладом не так все й безнадійно.
Більш за все я боялася, що доросла Полліанна залишиться таким самим запаленим захватом цуценям, яким була у десять років. На щастя, Елінор Портер теж це розуміла і навіть вклала цю думку у діалог героїні з другом. Друге побоювання — що вийде як з продовженням «Вбити пересмішника» — і теж не справдилося.
Звісно, такої самої чудової і вражаючої історії, яка була у першій книзі, тут не вийшло (і не могло б вийти, хоча б тому, що всі задані умови вже давно відомі), але з якогось моменту стало цікаво, хто тут ким кому доводиться і чим все закінчиться. Щоправда, трохи прикро, що тітонька Поллі тут змальована майже зовсім безпорадною і капосною — вона запам'яталася більше рішучою та раціональною, — але і підстава, щоб опустити руки в неї була вагома.
І я б залюбки дізналася про судьбу того чоловіка з парку, так само, як і про Сейді, але і без того вийшло непогано, на тверду четвірку, або й більше.

Від другої частини "Полліанни" я очікувала багато чого. Що авторка вирішить одразу "штовхнути" читача на любовну сюжетну лінію, що трапиться якась величезна трагедія, рішення якій потрібно знайти негайно... Частина очікувань справдилась, частина ні, та на щастя, після прочитання роману аж ніяк не тягне сказати: "Друга частина гірша за першу!".
Проте, зізнаюся, перші кілька розділів невиправний оптимізм Полліанни мене дратував, надто коли вона почала знайомитися з мешканцями Бостона. У масовій культурі це нині зветься "щенячими очицями", проте в конкретних ситуаціях головна героїня принаймні достатньо щира, аби не вживати цього прийому свідомо. Я навіть егоїстично втішилася, коли дівчина вперше за життя зневірилася у тому, що підтримувало її впродовж років - не радістю й не уявою єдиною потрібно жити, врешті-решт! Добре, що вона вчасно це зрозуміла, хоча спроба "перемогти" вперту тітку Поллі її ж зброєю була трохи весела.
Крім того, я боялася, що сюжет вже буде зіпсовано самим тільки іменем "Джеймі". За ланцюжком асоціацій одразу думаєш про Джиммі Біна і вже здається, що знаєш, чим завершиться твір, а відтак і далі читати вже нема для чого. Потім на горизонті з'являється ще одна постать і стає не те, щоб цікавіше - ти просто імлявенько роздумуєш "Той чи не той?..." аж поки з легкої руки Полліанни Рут Кер'ю не приймає остаточне рішення. Та й навіть тоді інтрига стрибає зі сходів "є"-"немає", але коли вона розкривається, в голові лишається тільки подив з того, наскільки мало значення їй в результаті приділяють.
Але після нього, як на мене, зроблено завеликий розрив, нехай він і вмістився лише в два розділи. Ось ми бачимо Полліанну, коли вона повертається до тітки й дядька після гостини в Бостоні, а тут вона приїжджає з Німеччини вже не дванадцяти-, а двадцятирічна... з тіткою-вдовою, та ще й зубожілою. Неочікуваний прийом, га? Тільки от розв'язка дещо уривчаста, і дещо нагадує типові сюжети готичних романів: всі герої розбиваються на пари і в повітрі вже пахне весіллями. Ось приблизно з таких моментів і видко, що Еленор Портер все ж намагалася пом'якшити жорстоку реальність для своїх читачок (адже саме на таку аудиторію вона сподівалася), коли йшлося про злидні, інвалідність, смерть тощо.
А тепер про оформлення. Мабуть, мені просто дісталася не найкраща книга з накладу, проте під час читання трапилося щонайменше п'ять листів, на яких текст відбивався з обох боків і важко було продертися крізь літери, аби прочитати, що й де написано. Крім того, в деяких місцях сторінки були приклеєні одна до одної полями коло корінця так щільно, що висхлий клей зачіпав текст. Що ж, залишається обкладинка. Дійсно, дуже мила обкладинка.