Електронна книга Петлюра. Боротьба
Код товару: 10190174
Опис книги
Характеристики
Відгуки
Юлія Половинчак
1 листопада 2021 р
Перспективна тема і в результаті – розчарування
Я ціную історичну художку – як хороший спосіб дізнатися більше про важливі події чи людей і водночас обійтися без конспектування серйозних монографій. Звісно, читаючи такі твори, мусиш робити певні скидки на авторське упередження (не обов’язково негативне, може ж бути і позитивне – до свого героя наприклад, бо який сенс писати про людину чи подію, що тебе не зачіпає?). Знову ж таки, історично-пригодницький жанр диктує свою специфіку. Отже, повної об’єктивності в художніх текстах годі чекати, і це, повторюсь, для мене абсолютно прийнятна і зрозуміла обставина.
Тож беручись за роман Максима Бутченка, присвячений постаті Симона Петлюри, я навіть не розраховувала на безстороннє цієї постаті висвітлення і до апологетики цього непересічного політика була цілком готова. Проблема з книгою виявилася в іншому: автору просто не вдалося розкрити постать Петлюри – його герой вийшов абсолютно непереконливим, пафосним і ходульно-правильним (причому у авторському розумінні правильним), а виклад історії Директорії (події книги відбуваються у цей період) якимось надривно-графоманським. Так, думаю, це найголовніша проблема тексту – надмірно екзальтована оповідь, оці всі «темні тіні», «важкі роздуми», «серце стислось», «відчуття пронизало», «ось вона – народна правда!» і пов’язані з цією екзальтованістю штамповані звороти і прийоми. Гаразд, ця надмірна емоційність цілком притаманна для тодішнього дискурсу, виступів того ж Петлюри чи Винниченка (їм обом не відмовиш в таланті «запалювати серця», недарма перший – хороший публіцист, а другий – без сумніву талановитий письменник), але на повному сейозі переносити цю стилістику в сучасний художній текст, не розбавляючи її анітрохи – означає робити цей текст істеричним до нечитабельності. Ось, наприклад, на с. 32 неприємна розмова Петлюри із Винниченком: "кожна секунда була схожа на спіч ката. Повітря тиснуло на груди, а згодом навіть засмерділо, наче відкрилось черево землі і густий дурман пекла наповнив кімнату". І це всього лише про банальні політичні ревнощі, на які Винниченко і справді був великий мастак – але щоб «дурман пекла», серйозно? І потім: хто поєднує в одній фразі піжонське «спіч» і старосвітське «ката», ну абсолютно ж неприродна колаборація.
Невміння чи небажання автора вдатись до напівтонів, особливо там, де йдеться про непересічних людей, складні часи і неоднозначні рішення привели до того, що всі історичні персонажі вийшли занадто прямолінійні і заштамповані: Петлюра увесь ідеальний і пронизаний вірою, його веде доля, що призначила йому бути творцем держави (нічого, що держава вже існувала на момент, коли в романі автор приписує Петлюрі цю місію?); Скоропадський – «чужий народу і Україні» поміщик, царський генерал, грабує народ разом із німцями (так і написано: «грабує»); Винниченко – самозакоханий істерик і параноїк; Болбочан – некерований і самовпевнений змовник. В результаті авторська подача довіри геть і близько не викликає, вона мало того, що відгонить агіткою, так таке враження, що радянською (окрім образу Петлюри, хоча – та ж сама радянщина про «гноблений народ», тільки герой позитивний, усієї різниці).
Це ще одна проблема, яка буквально з перших сторінок ріже слух, це тиражування плакатними гаслами абсолютно чужих мені лівих ідей (так, Петлюра таки був соціалістом, але ця мітингова безапеляційність у виступах політика столітньої давності і в сучасному тексті звучать зовсім по-різному). Ось, наприклад: за Скоропадсько "землю віддали колишнім поміщикам" – тобто? Це про ту землю поміщиків, яку за два місяці до Скоропадського більшовики закликали селян поділити між собою в режимі «грабь награбленое»? В який момент більшовицькі експропріації стали законними? Українська Держава після вигнання більшовиків що, повинна була визнати самодіяльне захоплення земель на підставі «ніхто не любить поміщиків»? Я розумію тодішніх селян, я навіть розумію вихованців радянської школи, але що ця люмпенська аргументація робить у тексті про політика і державника (нехай навіть і лівого, та все ж державника – реальна аграрна політика Директорії аж такою «доброю феєю», як хотілося б автору, точно не була).
Підсумовую: книга не сподобалась. Головні недоліки – пафосний екзальтований виклад (можливо, це моє особисте сприйняття і комусь манера автора «тиснути на емоції» цілком прийнятна, не сперечатимусь), ходульні і глянцеві, непереконливі герої і плакатна лівизна в ідеях. Навіть цікава тема і непересічний головний герой не витягують. Втім, якщо надмірна емоційність не відштовхує – можливо, варто і спробувати, тема так точно заслуговує на увагу.
Виникли запитання?
0-800-335-425
Зв'язатися
