Цікава книга "Перегляд. Спроба історичного моделювання" дає можливість читачу поглянути на перебіг подій минулого очима їх безпосередніх учасників. Хоча звичайно "переписати" історію неможливо, адже вона складається з подій, що вже відбулися. Але тим не менше такий підхід дає змогу зрозуміти логіку тих чи інших вчинків історичних постатей минулого, проаналізувати помилки та можливі альтернативи, для того, щоб не припускатися подібних кроків у майбутньому. Адже головне завдання історичної науки - це вчитися на помилках минулого. Для свого експерименту автор обрала один з найскладніших історичних періодів - національно-визвольні змагання українського народу 1917-1921 років. В цей час події змінювалися дуже швидку, на історичній арені з'являлись нові дійові особи. На сьогодні нам здаються очевидними помилки тих років, але чи справді все так просто. В яких умовах приймалися ті чи інші рішення, яку мету переслідували історичні персонажі. На всі ці питання намагається дати відповідь автор книги. Таким чином історія наче оживає на сторінках цієї роботи, а читач має змогу спостерігати за плином історії.

Книга Ольги Михайлової "Перегляд" написана в жанрі історичного моделювання та відтворює події 1918 року з такою силою, любов'ю, пошаною, ретельним знанням української історії, що захоплює з перших рядків, приваблює і прив'язує до тексту. Це історична книга від професійної історикині та політолога, так що роман не є легким читанням - вимагатиме від читача уваги, бажання розібратись в чисельних фактах, волі зазирнути зайвий раз у гугл - освіжити в пам'яті хроніку української революції. Але любов до історії, з якою написаний текст, біль за ті події, переливаються крізь строки на читача, цілком захоплюють, і непомітно занурюють у 1918 рік. Залишається тільки гортати сторінки затамувавши подих. Історія, як відомо, не любить умовного нахилу. Але після прочитання "Перегляду" не може не виникнути питання: а що було б як би гетьманат не пав, якби у влади не опинилась Директорія? Невже більшовикам вдалося б встановити в України червоний терор? Чи сталися б подальші криваві події 1919-1921 років - війна з Польщею на західній Україні, жахливі погроми єврейського населення та інші криваві події? Розстріл Петра Болбочана? Чи були взагалі шанси у гетьманату? І ось читаючи як Полковник, Кучабський, Дашкевич п'ють каву у травні 1918 року в центрі Києва під квітучим бузком, а в київському оперному їдуть вистави, хочеться вірити, що так, були. Розбудова Української Держави у розпалі. У героїв багато справ - укріплюється гривня, почалося створення Академії наук, діють реформи, їде визнання Української Держави закордоном. Більшовики не сунуться, бо бояться німців, що підтримують гетьмана. Ніби все добре, все страшне, здається, позаду. Але щось пішло не так. В якої точці схибили? Книга побудована дуже незвично - події 1918 року відтворюють актори. Тобто, у романі зображений процес створення серіалу. Але своїх імен актори не мають - їх задача повне перевтілення та відтворення історичної хроніки. Тому читач знайомиться поступово з Коновальцем, гетьманом Скоропадським, з Федором Лизогубом, німецьким генералом Айхгорном та багатьма іншими історичними особами. Книга населена персонажами досить густо - але вони всі настільки різноманітні, що запам'ятовуються добре. Один Полтавець-Остряниця чого вартий з його цікавою вимовою! Знайомиться читач і з Гетьмановою і з їх дітьми. Розмовляють всі герої блискучою, вишуканою українською мовою, а відсилання до першоджерел - спогадів Скоропадського, щоденників Донцова, мемуарів Коновальця, історичні анекдоти, увага до деталей - робить текст неймовірно кольоровим і живим. Є і вкраплення російської. Ну не міг, наприклад, Палтов розмовляти українською, що поробиш. Герої пересуваються з Києва до Сарн, пливуть по Дніпру у Трахтемирів, криваво воюють під Мотовилівкою. Але у фокусі все ж таки знаходиться саме Київ - адже "драма української революції розгорталась не тільки на мітингах чи фронтах, але також і в палацах". І це додатковий бонус всім, хто любить і знає Київ - впізнавати будівлі на Печерських Липках, разом з героями пересуватись в авто з відкритим верхом, спостерігати урочистий парад на Софійської площі, пити каву на Воздвиженці та багато інших сцен. Діють в романі не тільки історичні особи - є також особи вигадані. Основні це Марта та Марія - продюсерка та режисерка серіалу, Тарас Ілліч - консультант з історії, Сергій - історик з Інституту історичної пам'яті. Усі вони дуже органічно спілкуються в процесі знімання кіно, взаємодіють і навіть закохуються. Починається з того, що Марта відчуває свій особистий борг перед подіями тих часів, тому береться за це кіно. Але справа не тільки в тому, що в неї болить душа за 1918 рік - вона хоче дізнатись, що взагалі значить історична пам'ять. Як так вийшло, що когось канонізувала історія, їх іменами називають вулиці й дитячі садки, а про когось забули зовсім або навмисно намагаються не згадувати. Чому весь час тривають битви за право панування над пам'яттю? І чи не ходимо ми по колу вже понад сто років, саме тому, що приспали свої спогади? Занадто багато білих плям, ось і наступаємо на одні й ті самі граблі, міркує Марта у 2018 році. "Урядувати ми, українці, вміємо гірше, ніж воювати" - каже один з героїв у 1918. Щоб розірвати це коло, Марта хоче зробити ревізію спогадів, вдіяти "оздоровче щеплення" - перехворіти в ігровій формі, через акторство. В процесі акторської гри є нагода побачити ситуацію з середини. Адже не можна скласти правильну уяву про щось спостерігаючи її тільки зовні. Справжній історик має діяти як драматург - каже Марта і розпочинає роботу. Разом з нею до справи беруться актори. Але у Марти є умова - вести нотатки, де актори мають записувати всі свої почуття під час знімання. І ось складається книга розподілена на три частини. У першій частині нотатки Коновальця. Він фіксує майже все, що коїться на знімальному майданчику, при чому записи розділені: у кадрі та за кадром. Читач спостерігає як актор, що грає Коновальця поступово вживається у роль, проникає повністю в середину, бачить, розуміє, як все було, відчуває чому. Задум пані Марти однозначно спрацював - у другої частини у нотатках гетьмана Скоропадського вимальовується схожа картина. Актор поглиблюється у середовище, безпосередньо відчуває дух та атмосферу тих подій. Це і справді гамлетівська тема - дослідження шляхом відтворення. Третя частина - нотатки Марти. Це найдраматичніші сторінки де все їде до розв'язки. Ми всі знаємо, що було у грудні 1918 - бій під Мотовилівкою і гетьман передає владу Директорії, потім криваві страшні роки. Перемога Директорії насправді стає початком сповзанням у прірву - розвалюються держінститути що заложив гетьманат, нового нічого не будується, замість об'єднання перед зовнішнім ворогом - переслідування своїх. А у результаті все це зіграло на користь російським більшовикам... Чи можна уникнути цього, змінити сценарій? Звісно, ні, каже Марта. Але чому тоді актори у листопаді 1918 почувають себе "як у чистий четвер"? "Срібло ще не взято, а рішення вже прийнято". І коли кожною клітиною, кожним рухом, актори усвідомлюють несправедливість сценарію, його неправдоподібність, недоречність, неможливість, коїться диво - сценарій відкинуто. Коновалець, Скоропадський, Донцов починають новий відлік. Який саме? Про це варто дізнатись самому прочитавши книгу і здійснити свій власний перегляд. Тільки так коло розімкнеться. Не дивлячись на те, що події у книги розгортаються у переказі трьох різних осіб вся розповідь відбувається строго лінійно і це додає справжнього читацького адреналіну - ну все ж відомо з підручників у школі, але ж ні, так хочеться сподіватись, що буде якось інакше! І в цьому сенсі я не можу не провести трохи дивну паралель на першій погляд - згадати фільм Квентіна Тарантіно "Одного разу в..", що теж знятий в жанрі історичного моделювання - про трагічні події 1969 року у Голлівуді. Ось це палке бажання режисера, змінити трагічний фінал, та лють, що закипає у крові коли бачиш страхітливу несправедливість, це не має статися, не повинно статися, жага розправитись зі злом рішуче й безапеляційно, відправити того вершника на білому коні трохи раніше на смітник історії - ось це відчуття дивно поєднує такі несхожі твори. Через сторіччя пані Ольга Михайлова, професійна історикиня, дослідниця української революції, письменниця і політолог висловлює шану всім, хто прагнув розквіту Української Держави й, звичайно, самому Ясновельможному пану Гетьману, своїм романом "Перегляд". І робить це так яскраво, так цікаво, з такою любов'ю і колосальним знанням справи, що цим не можна не захопитись. Спасибі, Ольга за радість пізнання та усвідомлення, за справжню читацьку пригоду, за те хвилювання, коли вдається зазирнути у минуле, за можливість відчути свій власний Перегляд. Впораємось.

Написать хорошее художественное произведение профессиональному историку кажется просто только со стороны. Вплести в канву истории сюжет, который был был интересен непосвященному и неуглубленному в историческую теорию читателю, - дело непростое. Историки тоже люди, и у них в любимчиках одни личности, а к иным они испытывают по крайней мере неприязнь. И если историческую правду ученому не то, чтобы легко, но вполне легкодостижимо отобразить в научной или даже научно-популярной литературе, то в историческом романе это сделать далеко не тривиально. И если негативные стороны положительных героев можно показать как некие слабости, то отобразить привлекательные качества явных и безусловных злодеев, таких например, как Гитлер, да еще и так, чтобы читатель этому удивился и даже восхитился, это, безусловно, достижение. И хотя в деятелях первой республики мы не видим явных негодяев, но тем сложнее было автору выписать целостность их противоречивых натур. В этом произведении Ольге Михайловой удалось со свойственной ей толерантностью и осторожностью показать неоднозначную многогранность исторических деятелей времен начала 20го века. А также вдумчивого читателя заинтересует сложность развития и даже определенного перерождения персонажей. В книге часть повествования ведется на русском языке, на котором думали и говорили реальные исторические личности. Что не мешало им быть патриотами и апологетами Незалежной Украины. Книга заинтересует как украинцев, ищущих свои истоки, так и российского читателя, который пытается найти понимание духовных и идентификационных процессов, происходящих в современной Украине.