Якщо б переді мною постало завдання охарактеризувати п’єсу "Баба Пріся" в двох словах, то вони були б такими - українські реалії. А тепер трохи детальніше. Події у творі відбуваються у селі зони відчуження. Основна увага сфокусована на жителях Чорнобильської зони: баба Пріся, її донька та онук, міліціонер, зять. Про останнього відомо, що він знаходив розраду на дні чарки, покинув сім'ю, попередньо обікравши її, після чого зник у невідомому напрямку. Місцевий міліціонер - типовий продукт корумпованої правоохоронної системи. Донька Баби Прісі попри усі негаразди, які випали на її долю, гідно долає життєві труднощі. Допомагає їй в цьому справжня, материнська любов до сина, у якого проблеми із затримкою розвитку. У п’єсі "Баба Пріся" головним постає однойменний персонаж - чудернацька, харизматична, колоритна старожилка Чорнобильської зони, з багатим та яскравим життєвим досвідом, глибокою життєвою мудрістю. Специфіка та особливості життя, чи радше виживання у зоні відчуження розкривається шляхом розрізнення понять "зона" та "незона". У зоні люди кинуті напризволяще, про них забули у буквальному сенсі. За лаштунками зони ситуація не краща, незона наповнена звироднілими людьми. Одного разу вони влаштовують полювання на людину. Та хіба ж це новина чи сенсація для нас, що депутат в якості розваги підстрелив наче якогось кабана чи оленя просту людину і замість того, щоб гнити у в'язниці ніжиться під сонечком на Гоа чи деінде? Ми призвичаєні до беззаконня. Жертвою стає онук Баби Прісі. Мисливці не побачили в ньому людину, натомість прийняли за якусь дичину. Людьми є вони та їхнє оточення, усі решта - непотріб та недолюди. Онук баби Прісі не належав до категорії "вседозволеність, звільнення від відповідальності", то ж прирівнювався до тварини. Він ніяк не міг збагнути, чому на його голосний крик "Не стріляйте, я людина" кулі продовжували летіти над його головою... Ось вам й ціна життя простої Людини, яка дорівнює нулю. Однак баба Пріся не може змиритися з тим, що убивцям усе зійде з рук, то ж нелюди зазнають кари як відплати за відібране життя онука. До Прісиного списку смерті потрапляє й продажний міліціонер. Завершується усе тим, що серед живих не залишається нікого. Баба Пріся та її донька з'єднуються з онуком та сином. На початку я писав про українські реалії. У п’єсі "Баба Пріся" їхній зміст розкривається сповна. Корупція та беззаконня, право сильного і тотальне безправ'я, девальвація духовних цінностей та нівелювання моральних норм, поділ на зону та незону, людей та біоматеріал. Мертві прав не мають. Хіба лише мертві?

Кажуть, що говорити про музику, – це те саме, що танцювати про архітектуру. Десь у тій же площині лежатиме суперечка про те, чи варто видавати твори для театру чи кіно окремими книгами. Павло Ар’є та Дискурсус ризикнули і випустили в друкований світ Бабу Прісю та інших героїв. З маркетингової точки зору, хід безперечно дієвий – кожний, хто хоча б чув про виставу «Сталкери» (квитки на яку досі розлітаються швидше за київську перепічку), найімовірніше візьме «Бабу Прісю» до рук, аби самостійно глянути, з якого дива увесь цей інтелігентський переполох. Інші, хто як і я, на власні очі бачив ту неймовірну постановку, неодмінно вхопиться за книгу, щоб пригадати відчуття внутрішнього тремору, що непомітно оселився у тілі на останніх хвилинах дійства. Або ж просто для того, аби співставити та знайти десять розбіжностей між п’єсою Павла Ар’є та виставою Стаса Жиркова. До книжки увійшли три п’єси 2010-2013 років, кожна з яких викликає доволі змішані почуття. Очікувано, найбільше враження справляє п’єса «На початку і наприкінці часів» (вона ж про Бабу Прісю та сталкерів). Історія трьох поколінь однієї родини, кожне з яких ховається у зоні відчуження від своїх демонів, видається в дечому особистою для автора, і зрештою я знайшла цьому пояснення: матір Ар’є працювала ліквідатором аварії на ЧАЕС, тож тема життя «у зоні» була виплекана з усією синівською відповідальністю. П’єса «Слава героям», яку зараз успішно ставить все той же Стас Жирков у театрі «Золоті ворота», зачіпає один з найбільш болючих мозолів сучасної української історії (хто більший герой – ветеран УПА чи ветеран Червоної армії?) та іронічно рефлексує над тим, як легко ідеологічні суперечки відволікають людей від усвідомлення справжніх ворогів – бідності, корупції та жорстокості. «Людина у підвішеному стані» — це похмура абсурдна п’єса про похмуру абсурдну п’єсу. Сюжетні лінії в ній звисають у повітрі чи губляться на півслові, а поставлені питання не потребують відповідей – певно тому, що жодної оптимістичної відповіді на них дати неможливо. Загалом, незручні, непривабливі теми, які порушує Ар’є у своїх творах, могли б стати гарною спробою привернути увагу до низки ігнорованих нашим суспільством проблем. Проте містика і гротеск, а часом і доведення до повного абсурду (що є безумовно майстерними прийомами у кожному конкретному випадку), часом грають із самим автором та його читачем злий жарт – вони дозволяють абстрагуватися від дії, сховатися за скептичним «в моєму житті такого не може бути», сприймаючи дійових осіб як прибульців, які живуть в альтернативній реальності, хоча й мають переважно такі самі почуття і страхи, як і кожен з нас.