Книга - це невеличкі розповіді-спогади з дитинства. Але це більше, ніж просто спогади. Це про життя у багатонаціональному Грозному напередодні чеченської війни 1994 року, це радянське щасливе дитинство Поліни. При цьому слово "щасливе" можна писати і так, і в лапках, бо воно з однієї сторони було дійсно щасливе, а з іншої, дивлячись очима сьогодення, то багато моментів важко назвати щастям. Спогади про друзів, про культурні традиції, про ницість та підлість і одночасно про дружбу, любов і взаємовиручку. Найбільш одіозною фігурою в спогадах є Полінина мама. Вона одночасно найближча і найрідніша людина для Поліни, і найлютіший ворог (у мене склалося таке враження). З точки зору сучасного виховання постійні приниження, побиття, психологічне знущання (яке мама вважала вихованням) важко назвати материнською любов'ю. Інколи при читанні в мене закрадалася думка, що мама Поліни мала якесь психічне захворювання, бо от і в моєму дитинстві і в дитинстві всіх моїх друзів та знайомих були, звісно ж, і покарання, і не завжди справедливе і правильне відношення наших батьків, але саме отакого побутового садизму я не бачила і тому це сприймається як психіатричні розлади. Небажання розказати про батька, приховування цієї інформації, побиття малої дитини за питання про тата - то взагалі за межами мого розуміння. Описи ігор, дитячих пустощів, мимовільні описи того середовища - і людського, і часового, досить вдалі і читаючи ти ніби сам є учасником подій. Книга написана дуже просто і доступно, ніби дитина розповідає, але одночасно примушує замислюватися про такі недитячі речі, від яких інколи стає моторошно. Бо насправді це не тільки про дитинство, насправді це про "щасливе" життя в СРСР, про штучно створені мультикультурні конгломерати, які в результаті призводять до великої біди, про людську підлість і справедливість.

Книга вражає! Вражає своєю простотою, і водночас складністю. Тут піднімаються дуже важливі цінності у житті кожної людини. І вона викликає дуже різні емоції - від ненависті до мами Поліни, до просто жалю до дівчинки, та і до мами. Бо ж не просто так вона себе так поводить. Це її життя залишило на ній відбиток, і вона просто його переносить на Поліну. Не дивлячись ні на що, мама дуже любила Поліну. І були моменти, коли вона її хотіла "задушити" своєю любов’ю. В такі моменти і мені було страшно за Поліну, і самій Поліні було ніяково - вона знала, що після таких проявів любові вона знову буде або ховатися під ліжком, або сидіти одна в темній квартирі. Іноді читати було дуже моторошно, я дуже хвилювалася за Поліну. Можливо, це тому, що десь історія Поліни перегукувалася з моїм дитинством. І я згадувала себе. Але що нас не вбиває, те робить нас сильніше. Скажу чесно, без перебільшення - історія Поліни мене вразила. Коли мені подарували книгу, то я не очікувала від неї багато. Але ... я раджу її кожному. Книга, яка викликає змішані почуття і емоції - вартує уваги.

,,Осляче поріддя" - чудовий автобіографічний твір відомої російської письменниці-політичної емігрантки, уродженки чеченського міста Грозний, Поліни Жеребцової. Складається зі ста і однієї історії, що справді трапилися з ще маленькою Поліною в період від ранніх років до першої російсько-чеченської війни. Усі герої - реальні люди, а саме сім'я дівчинки та її подруги. Джерелом для написання ,,Ослячого поріддя" стали особисті спогади авторки, а також її щоденники. До речі, у Росії видавництва бояться видавати її літературний доробок, остерігаючись звинувачень у антидержавній діяльності. Хоча деякі твори таки виходять друком, однак дуже малим тиражем і негласно. Мене, як, мабуть, і кожного, хто вперше побачить чи почує про цю книжку, щонайперше здивувала її назва. Привідкрию завісу таємничості. Мама Поліни так прозивала свою доньку через її впертість та непослух, які вона проявляла з раннього малечку. А ще дитина була дуже свободолюбивою, що йшло всупереч традиційного кавказького виховання. За словами самої письменниці, дітей багато били, б'ють і, мабуть, ще довго битимуть, бо так повелося у тих суворих краях спокон віків. Навіть трапляються випадки, які можна охарактеризувати фразою ,,Я тебе породив - я тебе уб'ю!"...( Тож описуючи свою ранню трагікомічну автобіографію, щедро присмачену гумором та іронією, Поліна Жеребцова закликає також ставитися більш гуманно до своїх дітей. Цікаво, що мати письменниці схвалює, як зображено її в Ослячому порідді: правдивою, суворою та навіть деспотичною. І сама авторка зовсім не засуджує тодішнього маминого виховання, адже воно загартувало її на все життя.