«Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса - це багата, складна, багатовимірна книга, розказана в стилі магічного реалізму. У книзі розповідається історія декількох поколінь колумбійської сім'ї, які заснували місто Макондо на пустельному болоті. Історія починається з патріарха Хосе Аркадіо Буендіа в 1800-х роках і триває в 20-м столітті, коли його нащадки все ще живуть в місті. Багато з них мають одне і те ж ім'я, що дуже спантеличує. Книга часто перемикається між різними моментами часу, швидко рухається вперед у часі. Ця божевільна книга складна, цікава і забавна.

По моему мнению, довольно противоречивый магический реализм. Странная, немного удручающая, сбивающая с толку. Если хотите забыть о настоящем мире и переместится в другой, можете попробовать окунуться в этот. Но понравится вам или нет – тут уж точно предугадать не получится. С именами персонажей конечно была путаница, просто ужас. Персонажей в принципе довольно таки много здесь, так еще все и с повторяющимися именами, постоянно путалось и забывалось кто есть, кто. Финал был сильным и тревожным. После такого хочется прочитать что-то лёгкое и забыть о том, что только что прочитал. Понимаю людей, которым такое могло понравится и которые считают ее классикой и включают в разнообразные топы. Но также понимаю и тех, кому данная история не зашла от слова совсем и негативно к ней относятся. У меня 50/50. Все было не так ужасно, но и не незабываемо прекрасно. Навряд ли я буду ее перечитывать или даже вспоминать. Но не жалею о потраченном времени. Как минимум ознакомления, данное произведение точно заслуживает и точно найдет место в сердцах многих читателей. В моем сердце места к сожалению, не было, просто что-то пошло не так во время прочтения видимо.

Мене Маркез спіймав на клікбейт: я думав, що це книга про людину, яка ціле століття прожила в повній самотності, й дуже хотів її почитати. Розумієш, що це не так одразу після ознайомлення з анотацією, але справу вже зроблено: назва не виходила з голови. В принципі, нічого не маю проти, проте тут чомусь зачепило щось особисте. Якщо вже написав “сто років”, коли часовий проміжок книги оплює десь два століття, то не бачу проблеми сказати “двісті років”, але то дрібниці, бо з “самотності” точно щось не так. Під кінець постійне повторення цього слова протягом всієї історії стало нав’язливим. Мені герої радше видавались шизонутими: зі своїми тарганами в макітрі (що нормально, бо вони є у всіх), та що вони інколи з’їжджали з рейок й зациклювались на чомусь. Можливо, автор мав щось таке на увазі й ми просто вкладаємо в це поняття різні речі. Як на мене, ми всі самотні: з народження замкнені в черепній коробці, не спроможні відчути свідомості інших (цікаво, чи це колись зміниться?). Тому всі ті красиві фрази типу “таємниця спокійної старості — це не що інше, як укладення чесної угоди з самотністю” не справили враження. Це роман про історію, а не про персонажів, через що нею важче пройнятись. Про її циклічність. Про історію Латинської Америки, що, можливо, має більше значення саме для цього регіону і вже потім, як наслідок, для всього світу. Подібні думки в мене були щодо “Механічного апельсина”: книга не має той самий (культурний) вплив на російськомовних, як і “Сто років самотності” на особисто не знайомих з життям того краю. Я до того, що деякі рецензії перегинають палицю. Наприклад, такий собі William Kennedy радив прочитати її кожному на Землі. Зараз вже, мабуть, так, просто щоб мати власну думку й сказати, що градус хайпу можна було й знизити. З відгуками, що пишуть про важливий та сильний локальний ефект я можу погодитись, бо дах книга не зносить, а судити про літературне значення не вправі. Тепер трохи більше знаю про Колумбію та її сусідів — це й усе. Події відбуваються у вигаданому містечку, що є збірним образом будь-якого такого місця. Це не давало мені спокою, бо справді повірити в написане я все ніяк не міг. Зовсім не допомагав ще й той факт, що магічний реалізм переходив у відверте фентезі. Можливо символи були перевантажені й без цього було не обійтись, але тоді називайте речі своїми іменами. Тут на думку приходить порівняння з “Червоним Гаоляном” від Мо Яня: нобелівський лауреат, магічний реалізм, свій регіон, історія роду, період війни… Проте відчуття після прочитання виявились неспівмірні. Приємно здивувало те, що читати “Сто років самотності” значно легше, ніж може здатися, коли в книзі майже немає діалогів. Фобія на перспективу душнілова попереду, коли наступні розвороти мають лише суцільний текст, зі мною на завжди. Дякую шкільній й університетській програмам з літератури. Лише імена важкі, бо всі однакові, але картинка сімейного древа з гуглу вам в допомогу. А ще можна декілька разів щиро посміятися, чого я взагалі не очікував.