Загальником у літературознавстві вже стало твердження, що написанням «Одержимої» Леся Українка позначила поворотний момент своєї творчості. Ба більше, згідно з образним висловом Віри Агеєвої, в ніч «Одержимої» відбулося народження цілої модерної української літератури. Ця видатна поема дійсно стоїть дещо осібно від попередніх драматичних спроб Лесі Українки («Блакитна троянда», «Прощання»). Саме «Одержима» є одним з перших прикладів звернення авторки до «світових тем», тобто використання нею античних, ранньохристиянських і загальновідомих європейських сюжетів. Йдеться тут не лише про суто зовнішню форму – вписуючи свої драми у глобальний цивілізаційний контекст, Леся таким чином надавала їм універсального звучання і особливого трагізму. Те, що написанням «Одержимої» вона піднеслася до нових творчих вершин, було очевидно навіть сучасникам поетки, приміром Іван Франко тільки після появи історії про Міріам визнав наявність у Лесі Українки не лише поетичного, а й драматичного хисту. Але чому поема із такою незмінною силою заворожує та приваблює нас і сьогодні, майже через сто двадцять років після написання? Який «магніт» заховано в цьому творі? «Одержиму» неможливо відірвати од трагічних особистих обставин, за яких Леся Українка писала поему. На чистовому рукописі стоїть дата «18.1 1901 р.», що символічна не лише початком нового століття. «Одержиму» Леся написала впродовж однісінької ночі, перебуваючи у Мінську біля ліжка свого смертельно хворого коханого Сергія Мержинського, котрого перед тим самотужки доглядала протягом двох місяців. Ми тепер навряд чи можемо бодай приблизно уявити, в стані якої душевної напруги і зламу опинилася тоді авторка. Згодом у листі до Франка вона зізнавалася, що «……я її (тобто «Одержиму» – М. С.) в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J'en ai fait un drame (Я з того створила драму – М. С.)». Отже, написання «Одержимої» виявилося для Лесі Українки таким-собі сеансом рятівної душевної терапії, нагодою виплескати тугу на папір і тим хоч трохи втамувати власне горе. Оцей неймовірний емоційний надрив у поемі дуже відчутний; твір дійсно написано «по-живому», бо Леся вклала у нього особистий незагоєний біль. Образ головної героїні, отже, принаймні почасти автобіографічний. У першій дії Міріам із запалом висловлює готовність відвернути загибель Месії, викупивши його власною кров’ю. Чи не говорила тут її вустами сама Леся, яка в розпачі зверталася тоді до Мержинського? Я не буду тут звертатися до християнських контекстів і підтекстів «Одержимої», тлумачення образу Міріам крізь призму перших єретичних рухів тощо. З цього приводу вже написано силу-силенну фахової літератури і навряд чи доречно в читацькому відгукові торкатися таких складних проблем. Натомість хочу підкреслити інший аспект: Месія і Міріам є ідеальними втіленнями двох відмінних, ба навіть протилежних, виявів любові. Любов Месії всеосяжна – він заповідає прощати й любити усіх, навіть ворогів. У такому загальному почутті зникають межі особистого, руйнуються будь-які внутрішні кордони. Натомість Міріам демонструє нам геть інакшу любов, хоча й не менш палку та щиру. Її почуття подібне на нестримну стихію. Міріам ладна знищити все навкруги і себе саму заради коханого – про жодне ніжне замилування чи впокорення в цьому випадкові не йдеться. Усіх, хто не здатен поділити її фанатичного захоплення Месією, Міріам люто ненавидить, саме тому вона абсолютно самотня. Жертвами її зневаги стають синедріон, апостоли, юрба – весь світ людський. Любов обертається своєю протилежністю. Сама Міріам відповідає на гуманістичну проповідь Месії, що любити «всіх, крім тебе, - се можливо, але тебе і всіх – се понад силу». Можна цілком слушно закинути головній героїні егоїзм, недарма Борис Якубський називав «Одержиму» «поемою надмірного індивідуалізму» (читай: егоїзму). Але чому в такому разі ми співчуваємо Міріам? Чому наша читацька симпатія, безперечно, на її боці? Мабуть, у першу чергу нас зачаровує щирість головної героїні, захоплюють справедливість та безкомпромісність її суджень. Адже різкі звинувачення Міріам у бік влади і народу, а також послідовників Месії аж ніяк не безпідставні. «Нещасна жінка» правдиво викриває «щасливих» пристосуванців та підлабузників. Вона одна опиняється поряд із Месією у найтяжчі миті його життя: в пустелі, у Гетсиманському саду та на Голготі. Навіть найближчі учні тоді полишили вчителя напризволяще. Після Воскресіння «прихильники Месії» радо приймають його жертву як викуп за свої гріхи, проте бояться пролити кров за нього «так, як він за вас пролив свою». Лиш Міріам вказує одверто лицемірам на «криваву пляму», що забруднила їхнє чоло і душі. Це типовий для творчості Лесі Українки образ дієвого героя, сильної індивідуальності, котра протиставляє себе юрбі і ціною власної смерті перетворює світ, вказавши прийдешнім поколінням шлях до визволення. У фіналі Міріам гине «з любові», але жертва її не марна і в цьому сенсі вони з Месією таки схожі. Месія смертю подолав смерть, Міріам смертю перемогла своїх ворогів у земному світі. Обоє діяли відмінними засобами та з різною метою, проте лишили по собі пам’ять як мученики за любов. Наостанок хотів би звернути увагу на дивовижну історичну інтуїцію Лесі Українки. За кілька десятиліть перед початком доби великих тоталітаризмів XX століття, комуністичного і нацистського, письменниця напрочуд прозорливо відчула нові віяння, передбачивши наближення «бунту мас». У її творах (не лише в «Одержимій») ми не знайдемо навіть найменшого натяку на таке властиве традиційному українському письменству романтичне замилування «простим» народом. Юрба в драмах Лесі викликає здебільшого огиду, бо охоче піддається маніпуляціям і керована пройдисвітами. Сірий безіменний натовп постає антагоністом героїчної особистості. Ні, Леся Українка, вочевидь, любила свій народ і щиро зичила йому кращої долі, проте вона водночас добре усвідомлювала, що позбавлений ціннісних орієнтирів натовп легко звести на манівці. Цього пророчого застереження видатної поетки, на жаль, не почули її сучасники, проте до нього не вадить прислухатися бодай би нам із вами сьогодні.