Інтерес суспільства до Другої Світової війни, особливо до німецько-радянської (для багатьох вона назавжди залишиться у пам'яті Великою Вітчизняною попри всі заборони пана В'ятровича та подібних йому адептів фонду "Відродження" Дж. Сороса) не просто не зникає, а навпаки стає дедалі сильнішим. Проходять роки, ми по-іншому осмислюємо ті буремні події, інакше їх трактуємо, сприймаємо крізь призму тих чи інших міфологічних нашарувань, спогадів тощо. Книга Дмитра Малакова "Ніби й не було війни..." належить до тих праць, які намагаються вхопити і кристалізувати миті того минулого, донести до нинішніх поколінь, які вже народилися десятки років потому, сутність, багатогранність і трагічність воєнного лихоліття. Та війна лишила на тілі нашого народу невиліковні шрами, які до сих пір гнояться. Я погоджуюся з думкою про те, що слід розуміти мотиви вчинків тих, хто став для наших предків окупантами; минуле зіткане з мільйонів протиріч, як і сьогодення. Але... слід відразу провести кордон - одна справа зрозуміти, але зовсім інша справа виправдати. Чи ще гірше - переписати власне минуле і забути про те, що і українців, і росіян, і білорусів нацистська Німеччина та її сателіти мали в планах знищити та розпорошити. Всі раптом забули про план "Ост", про масові насильницькі депортації і винищення місцевого населення... Саме тому до цієї книги слід підходити зі здоровим глуздом і не брехати самим собі. Зрозуміти мотиви можна кожного, але чи завжди варто це робити? У багатьох сучасних дослідженнях фігурує така думка, наче ледь не всі солдати Вермахта чи союзних йому збройних формувань (як і в даній книзі) були антифашистами. Якщо це було так, то хто ж тоді так затято воював? Книгу рекомендую, але з пересторогою. Читач має бути підготовленим.