Цього автора я знаю ну дуууже давно, хоча на широкий загал він мало кому відомий. Просто моя тітка, старша мамина сестра, вчилася в універі разом із ним, і я з дитинства чула про Жолдака, а як виросла, то автоматом почала купувати його книги, коли бачила їх у книгарнях. Першою такою книгою була "Спокуси" (це ще й перша книга автора, про неї якось теж розповім), а останньою прижиттєвою збіркою Богдана Олексійовича стала оця - "Нестяма". Отак я і думала про його книги, що він творив від "Спокус" і до "Нестями". Ще дивну річ зауважила: що тітка моя, яка з Жолдаком вчилася в одній групі (і однолітками вони були) померла з ним теж у один рік - 2018, тільки Богдан Жолдак дожив до своїх 70, а тітка Валя місяць не дожила. А я їй книгу таку на день народження купила. Так і лежить і мене ще одна "Нестяма", не подарована рідній людині, закоханій у книги. Богдан Жолдак був перш за все не лише письменником, а драматургом, сценаристом, людиною театру і кіно. Може тому в його творах так часто зустрічаються театральні сюжети, герої - актори, режисери, декоратори, глядачі-шанувальники, і навіть буфетниці театральні. О, забула вказати: Богдан Жолдак писав мою улюблену малу прозу. Хоча крайні твір у цій збірці - повість "Забуваючи санскрит" - не зовсім малий, і один з найцікавіших у книзі. Жолдак пише з блискучим гумором, так яскраво і комічно описуючи своїх персонажів, що ти наче не книжку читаєш, а кіно дивишся, комедію (часом трагікомедію) про життя, про те, що ось, поряд, але ти не помічав, а він помітив і показав тобі. Мова героїв теж колоритна, жива, народна, із суржиком, із специфічними слівцями персонажів (якщо є потреба за сюжетом). І за всі недоліки, недолугість, притрушеність таких героїв я чомусь іще більше їх люблю.

Це моє перше знайомство з Жолдаком, що певно було помилкою, бо треба було починати з іншого. Хочу почитати ще деякі його роботи, але мала проза з "Нестями" мене не підкорила. Оповідки про німців мені конкретно не сподобалися, частина інших історій залишила байдужою, та лише кілька робіт зачепили, як от "Забуваючи санскрит". Можливо, мені просто не підходить такий формат, малу прозу зазвичай не читаю, або ж справа у стилі автора. Більшість оповідань можу охарактеризувати так: якби мені не сказали кто автор, я б здогадалася, що писав чоловік.

Мала за щастя прочитати кілька попередніх книжок Богдана Жолдака, тому було приємно дізнатися, що перед смертю він устиг видати ще одну книжку, до того ж короткої прози – як я люблю. Однак прочитання книжки ознаменувалося не настільки радісними емоціями. Подекуди мені хотілося знайти редакторку і добряче лупашити об землю. І якщо помилки спостерігалися в усіх оповіданнях, то одне, упевнена, було геть не редаговане, тож виникало невгомонне бажання покинути книжку і забути цей кошмар. Але я вчасно взяла себе в руки і дала їй другий шанс. На диво, після оповідання «Для протоколу», таких кричущих помилок в інших творах не виявилося, і я заспокоїлася і дочитала книжку до кінця. І останній твір – повість – наскільки був чудовий, що просто не хотілося, щоб книжка завершувалася. До того ж, я величезний прихильник абсурдизму, а повість «Забуваючи санскрит» – якнайкращий його вияв. Сюжети оповідань Жолдака досить незамислуваті, але він дуже оригінально їх подає. Наприклад, в одному оповіданні описує, як чоловік зрадив свою дружину і як боїться повертатися додому, бо передбачає обов’язкову зустріч із тещею. Можливо, чоловіки інакше б читали цей твір, а мені було неймовірно смішно уявляти, як колінця підкошуються у головного героя-оповідача, як пульс підскакує, і на скронях цибенить піт на скронях. Весь твір спостерігалася така напруга, що те, що твір завершується саме моментом, що герой повертається додому із зустрічі з коханкою і його зустрічає саме теща, сприймається як певний катарсис, про співчуття негіднику немає й мови. Жолдак описує і феміністичні приколи, і лесбіянок, і актора театру і його хтиву шанувальницю, і ексгібіціоністів, ще є кілька оповідань, які я б охарактеризувала альтернативною історією. У Жодлака спостерігається неймовірний запас іронії, пустощів, від чого тексти видаються легкими і вільно читаються. Щоправда, твори з альтернативною історією мені не дуже сподобалися. Можливо, тому, що він описував життєві будні Гітлера, а це ж тиран, і мені видається, що гумор тут недоречний. Тобто, припустимо, добре, що ти описуєш тирана, як дибіла, але цей тиран знищив мільйони людей, і тут уже не посмієшся. Це проблема – те, що ми дозволили такій людині зайняти важливий пост – нас усіх, і навіть одна смерть у цьому контексті уже не дозволяє нам говорити про це із гумором. Зате у творах Жолдака багато просто таки крилатих висловів, які, як я розумію, він сам і придумав: «ти до нього говори, а він сере догори», «Хто ж про це міг знать, що цариця, жона Миколи ІІ, була за національністю не патріотка?», «І от наші бачуть, що бачити їм тут нічого», «"Можу", – твердо сказав я. Сказав і помер», «– Адольф щось пронюхав? – насторожила вульву», «генікологічне древо», «за системою Сталінславського», «Од слова "особа" Володя особистішає». Висловів, які я навіть окремо виписала (не полінувалася ж!), насправді на кілька сторінок. Ще особливо сподобалося, що він використовує абсурдистські прийоми, наприклад: «глазки в неї такі умнінькі, хоч і карого кольору», «студент Валентин, звісно, лише студент, має підозри про тих, хто теж підозрює одне одного», «чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром», «з’являється Анатолій, бо він іде до ванни». Проте загалом осад від нередагованості тексту залишився, від оцих: «атака захлинулИся», «пртахоферму» і тому подібних. А взагалі прочитання книжки викликало дуже неоднозначні почуття. Втім, Богдан Жолдак – один із моїх улюблених авторів, і я вибачаю (але не забуваю!) це)))