Книга Нестяма

Мала за щастя прочитати кілька попередніх книжок Богдана Жолдака, тому було приємно дізнатися, що перед смертю він устиг видати ще одну книжку, до того ж короткої прози – як я люблю.
Однак прочитання книжки ознаменувалося не настільки радісними емоціями. Подекуди мені хотілося знайти редакторку і добряче лупашити об землю. І якщо помилки спостерігалися в усіх оповіданнях, то одне, упевнена, було геть не редаговане, тож виникало невгомонне бажання покинути книжку і забути цей кошмар. Але я вчасно взяла себе в руки і дала їй другий шанс. На диво, після оповідання «Для протоколу», таких кричущих помилок в інших творах не виявилося, і я заспокоїлася і дочитала книжку до кінця. І останній твір – повість – наскільки був чудовий, що просто не хотілося, щоб книжка завершувалася. До того ж, я величезний прихильник абсурдизму, а повість «Забуваючи санскрит» – якнайкращий його вияв.
Сюжети оповідань Жолдака досить незамислуваті, але він дуже оригінально їх подає. Наприклад, в одному оповіданні описує, як чоловік зрадив свою дружину і як боїться повертатися додому, бо передбачає обов’язкову зустріч із тещею. Можливо, чоловіки інакше б читали цей твір, а мені було неймовірно смішно уявляти, як колінця підкошуються у головного героя-оповідача, як пульс підскакує, і на скронях цибенить піт на скронях. Весь твір спостерігалася така напруга, що те, що твір завершується саме моментом, що герой повертається додому із зустрічі з коханкою і його зустрічає саме теща, сприймається як певний катарсис, про співчуття негіднику немає й мови. Жолдак описує і феміністичні приколи, і лесбіянок, і актора театру і його хтиву шанувальницю, і ексгібіціоністів, ще є кілька оповідань, які я б охарактеризувала альтернативною історією. У Жодлака спостерігається неймовірний запас іронії, пустощів, від чого тексти видаються легкими і вільно читаються. Щоправда, твори з альтернативною історією мені не дуже сподобалися. Можливо, тому, що він описував життєві будні Гітлера, а це ж тиран, і мені видається, що гумор тут недоречний. Тобто, припустимо, добре, що ти описуєш тирана, як дибіла, але цей тиран знищив мільйони людей, і тут уже не посмієшся. Це проблема – те, що ми дозволили такій людині зайняти важливий пост – нас усіх, і навіть одна смерть у цьому контексті уже не дозволяє нам говорити про це із гумором.
Зате у творах Жолдака багато просто таки крилатих висловів, які, як я розумію, він сам і придумав: «ти до нього говори, а він сере догори», «Хто ж про це міг знать, що цариця, жона Миколи ІІ, була за національністю не патріотка?», «І от наші бачуть, що бачити їм тут нічого», «"Можу", – твердо сказав я. Сказав і помер», «– Адольф щось пронюхав? – насторожила вульву», «генікологічне древо», «за системою Сталінславського», «Од слова "особа" Володя особистішає». Висловів, які я навіть окремо виписала (не полінувалася ж!), насправді на кілька сторінок. Ще особливо сподобалося, що він використовує абсурдистські прийоми, наприклад: «глазки в неї такі умнінькі, хоч і карого кольору», «студент Валентин, звісно, лише студент, має підозри про тих, хто теж підозрює одне одного», «чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром», «з’являється Анатолій, бо він іде до ванни». Проте загалом осад від нередагованості тексту залишився, від оцих: «атака захлинулИся», «пртахоферму» і тому подібних. А взагалі прочитання книжки викликало дуже неоднозначні почуття. Втім, Богдан Жолдак – один із моїх улюблених авторів, і я вибачаю (але не забуваю!) це)))