Я служив у радянській армії. Так, вона була українською на папері. Але радянського там було аж занадто багато. І після звільнення мені страшенно кортіло проговорити ті речі, за які під час служби можна отримати догану чи навіть статтю за розголошення державної таємниці. І то дурня, що цією таємницею може виявитись просто факт, що твій керівник йолоп... Але цю історію я ще розповім при нагоді.

Ця книга для мене не що інше, як спроба зрозуміти як від амбітного ідеаліста я прийшов туди, куди прийшов. Це терапія. І тепер я можу лише сподіватися, що моє самокопання надасть вам хоч якусь сатисфакцію як читачеві і залишить слід у душі. Адже для того, аби зрозуміти когось, варто приміряти його мокасини. Мокасинів я не маю, але можу запропонувати берці. На них лишилися слідивід піску полігону, місцями потріскалась шкіра від морозів на Луганщині. Ці шрами на чорній шкірі вже навряд замаскує крем для взуття. Але берці досить міцні. І їх ще довго не зносиш.