Крізь рядки щоденникових нотаток кіпрського журналіста постає драма утримання уцілілих під час Голокосту євреїв у фільтраційних таборах (camps, камбоси), створених британською владою на острові Кіпр з метою завадити збільшенню єврейських громад у Палестині та посиленню антибританської боротьби єврейських поселенців. Рефлексивний тон нотаток перериває кілька історій взаємин кіпріотів із чужинцями, з якими вони, будучи й самі об’єктом колонізації, мають багато спільних рис, а також історій євреїв, які прагнуть позбутися статусу вічних вигнанців та, можливо, пустити коріння на цьому клаптику суші, оточеному морем. На сторінках новели оживає античний прийом трагічного незнання, коли кіпріоти, спостерігаючи та співчуваючи бранцям таборів, не відають (на відміну від читачів), що через кілька років самі опиняться в такому ж становищі: утратять батьківщину, яка з квітучої землі перетвориться на місто-привид Фамагусту, а повернення до рідних місць стане шляхом по нескінченному полю, на якому єдиним надійним орієнтиром проти ненависті, облуди, зневіри буде людяність.