«На полі крові» - одна з чудових драматичних поем Лесі Українки про добу раннього християнства. Вона менш відома, аніж, скажімо, «Одержима» чи «Руфін і Прісцілла», проте навіть умовний «другий ряд» Лесиних творів складається із шедеврів світового рівня. «На полі крові» - текст, невеликий за обсягом, але натомість багатий сенсами, дуже суперечливий і складний для інтерпретації. Я його щойно перечитав у новій книзі «Апокриф» – збірці розмов відомої письменниці Оксани Забужко із предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Святославом Шевчуком. Хотів би на свіжу голову поділитися деякими міркуваннями, котрі, сподіваюся, будуть цікавими іншим відвідувачам Yakaboo. Отже, драму написано в формі діалогу безіменного прочанина та Юди з Каріота – апостола-ренегата, що зрадив Христа, продавши його ворогам за тридцять срібняків. Головну увагу зосереджено на розповіді Юди, яку в певному сенсі можна назвати сповіддю. Колишній учень докладно пояснює, що підбило його на огидний вчинок, при тому всіляко намагається себе виправдати й вибілити. Чимало коментаторів потрапляють на цей «гачок», майстерно закинутий Лесею Українкою, і відверто симпатизують головному героєві, ба навіть називають драму «євангелієм від Юди». Гадаю, стається так через те, що кожен з нас принаймні почасти може впізнати в Юді себе: власні образи, приховані мотиви і негідні вчинки. Адже про що говорить Юда? Виконуючи наказ Христа, він роздав своє майно бідним і пішов за Вчителем та прислужував йому, бо сподівався опинитися в Царстві Божому «як перші люди». Святослав Шевчук слушно зауважує, що Юда, висловлюючись сучасною мовою, вклався в перспективний проєкт і сподівався згодом отримати чималі «дивіденди», відсотки. Це дуже звична людська логіка, тож не дивно, що вона зустрічає співчуття (навіть співрозмовник Юди, прочанин, у цій частині бесіди стає поблажливішим, починає «розуміти» зрадника). Навпаки, Юда геть не розумів Христа, бо був засліплений власними бажаннями та «кар’єрними перспективами», які вже витворив у своїй уяві. Як нині модно казати, «пацан к успеху шел». Юда прямував за Христом, аби сісти на чільному місці біля царського престолу – аж раптом виявилося, що Вчитель збирається не панувати, а померти. Можемо уявити лють і розпач «кар’єриста-невдахи»: стратегічні плани пішли нанівець, «інвестиція» даремно згоріла! Юда лишився без коштів, майна і омріяного Царства. Опинившись у скрутному становищі, він справді мав підстави вважати, що Вчитель його ограбував та одурив! Хотілося б сказати, що любов обернулася на ненависть, однак насправді Юда Христа ніколи не любив. Навряд чи він взагалі здатен був любити будь-кого, окрім себе. Аж ніяк не можу, втім, погодитися з твердженням, начебто Леся «реабілітує» Юду. На мій погляд, коментатори, які доходять подібного висновку, читали драму крізь криві скельця. Самовиправдувальні промови Юди в дійсності є самовикривальними. За їхньою допомогою поетка виявляє мотиви злочинця, але пояснити і виправдати (чи тим паче схвалити) – це зовсім різні речі. Лесі, котра «любила вік лицарства» й понад усе цінувала духовне побратимство, мерзотний зрадник, ясна річ, був глибоко чужий та огидний. На думку мені спала цитата з іншої її драматичної поеми «Три хвилини»: «За правду треба правдою платити: я, жирондист, ненавиджу тебе і всі твої глибокохамські вчинки!». Цю презирливу фразу Леся Україна цілком могла би повторити й перед колишнім апостолом, адже його вчинок таки справді «глибокохамський». Юда – не просто засліплений образою егоцентрик. Він не лише продає Вчителя, а й блюзнить при тому. Вершиною емоційної напруги в драмі є епізод із поцілунком Юди. Саме в цій фінальній точці од Юди нарешті відсахнувся прочанин, що доти слухав його із цікавістю: «Коли ти справді отаке плюгавство вчинив, то краще вже тобі мовчати…. Бо як правда, що ти любив його, то те плюгавство іще мерзенніше. Убий, заріж, втопи, продай, та хоч без поцілунків!». Дійсно, навіть ницості якась межа мала би бути! Але не у випадку Юди. Із текстом «На полі крові» пов’язана загадка, яка давно не дає спокою літературознавцям. Річ у тім, що в первісному варіанті драма була довша аж на дві дії, в котрих після відходу прочанина до Юди з’явилися жінки-християнки і повідомили йому радісну вість про Христове Воскресіння. Злякавшись майбутньої зустрічі з Учителем та Божої кари, зрадник у відчаї вчинив самогубство, щоб «сховатись хоч у пеклі». Саме в такому вигляді Леся Українка вже навіть надіслала драму в Літературно-науковий вісник, проте згодом листовно звернулася до редакції із проханням відкинути перед друком другу дію «через зміну моєї основної концепції сеї теми». У теперішній «канонічній» версії драма містить лише розмову Юди з прочанином. У чому ж полягала зміна авторської концепції? Мені видається, що Леся спробувала зробити образ зрадника більш цілісним, увиразнити своє несприйняття його «глибокохамського вчинку». Адже самогубство могло би вважатися ознакою покаяння, навіть часткової спокути. Юда в останній дії чорнової версії тяжко страждає і дійсно викликає певне співчуття. В остаточному тексті драми збереглася гнівна репліка обуреного прочанина, звернена до відступника: «І після сього ти не завісився?!». Якби твір лишився у первісному вигляді, то виходило б, що Юда врешті-решт таки «завісився», тобто зробив шляхетний вчинок. Вочевидь, після вагань і роздумів Леся Українка вирішила позбавити головного героя навіть цього запізнілого каяття. В опублікованому варіанті Юда у фіналі «хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями». Отже, зрадник непохитний у своїй гордині, морального очищення не відбулося. Юда не заслуговує на прощення, принаймні не Леся Українка його прощатиме. Отак я, перебуваючи під враженням від прочитаного в «Апокрифі», зрозумів і витлумачив для себе сюжет драми. Підсумовуючи, можна зауважити, що «На полі крові» – чудовий приклад того, як геніальні тексти починають жити окремим життям, часто-густо доволі далеким від первісного авторського задуму. Леся витворила образ ницого зрадника із психологією типового кримінального злочинця, ворожого її власним життєвим настановам. Вона жорстко й безкомпромісно викрила аморальність Юди, проте водночас так тонко й глибоко розкрила його темну душу, що ми впізнали там власне відображення. Це не Леся «виправдала» відступника. Це ми самі його виправдовуємо, бо подумки ставимо себе на його місце.