Дубравка Уґрешич "Музей безумовної капітуляції" Не знаю, чи змогла б я оцінити цю книгу тоді, в уже далекому 1996 році, коли вона вийшла вперше. Навряд. Мені б для цього бракувало життєвого досвіду. І був надмір ще не вимерлого радянського виховання. І молодість зі своїми планами та мріями, коли ти зосереджений більше на собі, ніж на світі, який, здається, існує лише в паралельній реальності та ще на екрані телевізору, якщо на той екран дивитися. Книга не має чіткої структури. Вона як спогади-то пишеш про минуле, то про сьогодення, то про про друзів, то про ідеї. І всюди намагаєшся знайти щось цінне для себе. Частинку пазлу. Ще одну. І ще... Щоб з усіх тих клаптиків зібрати до купи своє життя з найменшими втратами, без дірочок, які можуть вирячатися на тебе порожніми місцями у фотоальбомах, незнайомими обличчями старих світлин, вулицями без будинків, друзями без дружніх почуттів. Ти ніби народжуєшся заново. На нових землях, з новими вигаданими спогадами та деталями. Обростаєш новими друзями і зв"язками, але все одно залишаєшся іграшкою, яку смикає за ниточки лінивий лялькар. Доки він спить, ти здаєшся собі цілісною і гармонійною. Та от він прокинувся від чиєїсь фрази, новини, сюжету, обличчя-і все, все валиться. Приходить хаос у почуття, біль пронизує усі частинки тіла і ти стаєш залежною, безвольною, розбитою і знищеною. Без фото, без рідних, без зв"язків... Біженка...