Дивно, коли поринаєш у вірші Наталії Бельченко, дійсно відчуваєш себе суб’єктом мурмурації. Через об’ємність слів та образів, несхильну динаміку, нерозривну щільність думки. У «польоті» поетеса купається, сміливо пірнає у мовні глибини, аж раптом, без попередження, швидко пливе, залишаючи після себе борозни та буруни емоцій. І злітає знову до зграї – вільною, але поруч з усіма. Здатність бачити крізь скелі, відчувати терпкість недоторканого вина, запах трав крізь скло – це справжня магія, володіти якою спроможні лиш обрані. А серед них одиниці, хто вільно, від серця передає цю силу іншим. Їх звуть «поетами». Тому, коли читаєш «мандри» Наталії Бельченко, дуже легко візуалізувати її спогади, які візерунком складаються з міфологічних істот, давніх героїв, тварин, птахів і навіть каменів.