В дитинстві, в школі щось мені не зайшла книжка взагалі. Тепер читаю і кайфую, хоча той етап виходу в доросле життя, про який йдеться мова, в моєму житті вже минув. А от спогади і романтика залишились зі мною. Місто - один з небагатьох творів української літератури, який цікаво читати зараз. Особливо з ілюстраціями @hi.webad Підмогильний з майстерністю описує шлях головного героя "з грязі в князі", реалістично зображує тогочасний побут. Насправді, центральний персонаж твору це власне місто, яке поглинає головного героя, перетравлює його і робить з нього зовісм іншу людину Малюнки не відволікають від тексту, а навпаки розповідають альтернативну історію сучасного міського життя, з тими ж особистісними проблемами героїв, але в нових реаліях. Взагалі читаючи роман, інколи ловив себе на думці, що забуваю, в який час він був написаний, все настільки перегукується з сучасністю. І ще класно усвідомлювати, що події твору розгортаються на тих самих вулицях Києва, де я вчора прогулювався Дуже круте видання, яке повинно бути у кожного українського естета. Одним словом - кайф

"Не ненавидіти треба місто, а здобути", - так окреслює свої найближчі плани молодий і перспективний селянин Степан Радченко, який переїздить до Києва, про який мало що знає. Чи легко людині з села, без жодних зв'язків, зі слабенькою матеріальною базою підкорити собі столицю? Певно, що ні, але Степан не зі слабкодухих. Він завзято береться торувати собі шлях до успіху, розбивши в процесі не одне жіноче серце. Мені ця історія в багатьох своїх аспектах нагадала "Любого друга" Мопассана. Степан Радченко - це така радянська версія "любого друга". Він персонаж доволі суперечливий, позитивним його точно не назвеш, але й засуджувати, мабуть, не візьмешся. Він такий, який є. Гонимий якимось раптовими імпульсами ностальгії, заздрості, відчуття власної значимості від посади до посади, від заняття до заняття, від жінки до жінки. Цей роман яскраво вирізняється на фоні інших прочитаних мною зразків української класики своєю урбаністичністю, він мов ковток свіжого повітря. Проза Підмогильного така справжня, реалістична і, водночас, глибока і філософська. Нею хочеться насолоджуватися, її хочеться смакувати. Її варто розбирати на цитати. "Вогонь любові запашний тільки мить!.. Потім на ньому починають варити борщ." Отак от.

Ну і я нарешті прочитав цей знаковий для українського модерну твір. Книжка мені дуже сподобалася. Розповідь без традиційних соплів. Достатньо реалістична. Життя як є. І, на відміну від традиційної української класики тут є трохи сексу. Автор належить до тієї ґенерації, яку прийнято називати «Розстріляним відродженням». Покоління, яке не змогло дописати, доробити, все що мали. Тим самим залишивши величезну прогалину як у літературі, так і у існуванні народі. І тому цікаво відшуковувати ці шматки- свідчення, щось, що не цілком вдалося знищити, і по них пробувати реконструювати епоху. Головний герой повісті Степан Радченко потрапляє за комсомольською путівкою з села в місто на навчання. І з часом стає письменником з усіма належними наслідками. По суті це історія еволюції селюка в міщанина в умовах НЕПу. Без прикрас. Достатньо реалістичне зображення епохи. Через призму одного хлопця. І духовні і світоглядні злами. Всього потроху: і кохання, і захоплення, і ад’юльтери із старшою жінкою, і невдачі,і злети. А ну і на фоні Києва – столиці радянської вже України. Але ще з буржуазним блиском. І з його повіями, казино, ресторанами і дешевими пивними. Словом все те, що визначає реальне. Приземлене буття. Але широкими мазками, з розумінням процесів. За це і цінна книга.