Анатолій Дімаров (1922–2014) написав «Міські історії» у роки своєї творчої зрілості. Проте не тільки досвідченість автора сприяла тому, що вони посіли незаперечне місце серед знакових творів його чималенького доробку й набули популярності в читачів. У часи несвободи й «грому перемог» соцреалізму ці оповіді привертали увагу насамперед незвичною тематикою – родинні стосунки, страждання й радощі героїв. Не надумані, не штучні. Адже, за словами письменника, він в архіви не ходив, очевидців не шукав. Те, що зворушувало в житті, те й описував. І робив це завжди з неабиякою майстерністю, бо володів особливим даром бачити душу людини, розуміти тих, хто жив непомітно для інших, наче скрадаючись і водночас переживаючи значні потрясіння, потерпаючи від несправедливості, щиро радіючи несподіваним подарункам долі. Ці непрості історії спонукають до роздумів: автор, зазвичай психологічно тонко змалювавши ситуацію, усувається від оцінювальних суджень.