Книга є компіляцією загальновідомих фактів та статей і не містить посилань на першоджерела. Там багато пафосу і високих фраз, які не підкріплені фактами, а також пліток і міфології, якою обріс Михайль Семенко. Сучасні джерела, зокрема розсекречені архівні документи, не використовуються. Фоліо як завжди вірішило заробити на низькоякісному чтиві, яке і захопливим не назвеш, переписавши чужі статті поганого ґатунку та оформивши у в книжці, де на обкладинці Семенко чомусь на тлі червоного прапору, хоч членом комуністичної партії він ніколи не був, лише входив до партії українських комуністів -- боротьбістів, і то менше двох років, яку розігнали більшовики. Папір пасує більше для використання його в туалеті, ніж до видання книжок.

Мабуть, як правдивий неформал (мені ще й справді "поталанило" відбути шкільну юність на початку нульових - у чи не найбільш контркультурний, нонкорформістський період українського побуту), я завжди ратував за самоосвіту і палко ненавидів усю цю освіту офіційну, обов'язкову. Й тому, коли заходила про щось таке мова, не проминав з презирством пожартувати, що, мовляв, зі школи я виніс тільки дві речі - усе решта забулось. Цими двома речима були... половина таблички множення і Михайль Семенко. Пригадую якийсь клас 10-ий чи 11-ий: програму української літератури, хоч я її, як один з небагатьох предметів, любив - вивчати було нудно. Гортаючи хрестоматію, я помітив, що чомусь одного поета ми пропустили - та і в самій книзі про нього було вкрай небагато. Я загорівся захватом: раз його оминає офіційна програма пост-совкової школи - значить це точно якийсь цікавий митець! Гайда його досліджувати! Цим "пропущеним класиком", як ви вже здогадались, був Семенко, і з того часу я з ним не розстаюся. Він миттєво став одним з улюблених поетів - певне, навіть і найбільш улюбленим. Я популяризував його серед друзів, друкував на принтері товсті паки сторінок його віршів (усі, які міг знайти в тодішньому неті), підсадив на тексти Семенка знайомого репера (той потім обігрував їх в речитативі), і подиву давався, чому він такий невідомий, такий нерозпіарений. Врешті в українській класиці - такій правильній, такій традиційній - для мене відкрилось щось по-справжньому модерне, авангардне, експериментальне - співзвучне цілком з тим же неформальним, прогресивним духом, що витав серед молоді в нульові: Михайль ні на грама не відставав від нього. Він відчувався нам другом, братом - а не забронзовілим класиком, як наші добре відомі... зрештою, не буду перераховувати - самі знаєте, хто. Треба розуміти, що за на перший погляд знущальницькими, немилозвучними, кутастими віршами новатора-футуриста ховається тонкий і дуже модерністський романтик - неоромантик. Тому його посил такий зрозумілий для нас зараз, і фактично він більш зрозумілий для тих, хто ріс і виховувався на ранньому Скрябіні чи Depeche Mode, аніж на хрестоматійних представниках власне української поезії (навіть якщо мова про тих, що творили тоді ж, коли Семенко). Семенко значно випередив свій час. Вже зараз, з висоти років, і його поезія не здається шедевром - але любов до неї залишилась, як і внесок його в українську, а може і світову літературу тих років неможливо переоцінити: на момент виходу це було найкосмічніше новаторство, найсвіжіший погляд, який тільки можна було уявити. Книга Коломійця, я б сказав, дещо простенька, емоційно написана - але напевно вона має бути такою: популярною, щоб зацікавити будь-якого читача. І справді, почавши читати - вже не відірватися, особливо, якщо любиш Семенка. Раджу обов'язково, бо Семенка багато не буває, і цей провал щодо невідомості і його поезії, і біографії - нам ще надолужувати і надолужувати.