Такого я ще не читала ❤️ Ця книга захоплює, та водночас відштовхує від головного героя. В тобі боряться різні емоції: співчуття, шок, нерозуміння, цікавість, захоплення. Це та історія в якій ти не впевнений чи буде хепі-енд, і який він саме, цей хепі-енд ? Мене захопила історія хлопця, який немає: емоцій, амбіцій, бажань, які треба постійно підживлювати. Лише холодний розрахунок, або холодний спокій, та згадка чого навчили «мама та бабуся».. Книжка демонструє не лише важкість захворюванням, а й стан людини який ми не взмозі осягнути. А й те, що людині потрібна людина. Кожному Юнджену потрібний свій Ґон. Той хто запустить хімічну реакцію в твоєму мозку. Хто змусить тебе хотіти більшого. Ти можеш нічого не хотіти, але ти будеш тягнутися до людей, щоб пізнати себе, щоб відчути те, що ні коли не відчував, відчути «як це бути в межах норми, а не створенням, якого не розуміють люди» А ще це книга про правду, біль, сильну віру, та спасіння 9/10 💜

«Мигдаль» Сон Вон Пхьон я прочитала за два дні, але думками залишилася в ній надовго. Для мене вона стала в один ряд із «Квітами для Елджернона» — не через схожість сюжету, а через той самий тихий, нестерпно чесний удар у саме ядро людяності. Фабула проста й майже документальна. Підліток Юнже народився з недорозвиненою мигдалиною мозку — він не відчуває емоцій, не розуміє підтекстів, не здатен на емпатію. Його світ — це логіка, правила, заучені реакції. Його дитинство, втім, було наповнене любов’ю: мама з одного боку, бабуся з іншого. Аж до дня, коли в його 17-й день народження випадкове, абсурдне насильство знищує цей світ за кілька хвилин. Юнже залишається сам — без емоцій, але з пам’яттю про любов. Поруч із ним з’являється інший хлопець — повна протилежність. Він відчуває занадто багато. Він знає біль, лють, страх, сором. Він не знає любові. Його емоційний інтелект — гострий, майже нестерпний, і він захищається від світу агресією, бо інакше просто не витримує. Один виріс у любові, але не може її відчути. Інший відчуває все, але не мав на що спертися. Це протиставлення — серце роману. Але «Мигдаль» важливий не лише історією. Це книга про дорослішання без інструкцій, про підлітків, які шукають себе в світі, що не вміє чекати. Про те, скільки терпіння потрібно дорослим, щоб не зламати, не нав’язати, не спростити. Про те, як важливо чути, навіть коли здається, що перед тобою — «важка» дитина або «байдужий» підліток. Сон Вон Пхьон пише надзвичайно стримано. Тут немає моралізаторства, психологічних лекцій, штучних одкровень. Натомість є проста, майже оголена щирість. Речення короткі, точні, без прикрас — і саме тому вони пробирають до мурах, до кісток. Книга не змушує плакати — вона змушує зупинитися й уважно подивитися на іншого. Це книжка, яку хочеться радити — підліткам і дорослим, батькам і вчителям, усім, хто працює з людьми або просто живе поруч із ними. Бо вона не дає готових відповідей, але ставить дуже правильні запитання: чи справді ми бачимо одне одного — і чи готові вчитися розуміти, навіть коли це складно? Якщо ви шукаєте історію, яка залишиться з вами надовго — «Мигдаль» саме така.