Вірші та свідчення у цій книзі стають однією довгою розмовою про лікування ран, яких завдає війна. Відвертою, болючою і дуже незручною. Але якщо розмова про рани щира, то, може, саме вона й стає початком лікування?
На цих сторінках — усі ми: скалічені, які шукають способу полікуватись; розділені прірвами власних досвідів, які повинні жити разом; перевтомлені, які змушують день тривати.
Артур дає простір голосам багатьох: матері, яка втратила сина-захисника; солдата, який втратив руки й ноги; дівчинки, батьки якої загинули; дружини зниклого безвісти військового… Кожен говорить від власного імені про свою рану та пошук ліків. Про власне Світло у темряві. Та разом з іншими автор кладе на лікарняне ліжко й себе. Адже щоб чесно говорити про чужий біль та лікування, потрібно наважитись назвати власні.
«Лікарнею Святого Пантелеймона» Артур Дронь завершує воєнну трилогію, до якої входять також книги «Тут були ми» і «Гемінґвей нічого не знає». А разом із нею завершує і своє письмо про досвід війни.
