Вона повертається до річки, де залишила себе юну. Де тіло вперше стало чужим, любов — болючою, а мовчання — тривожним. Але річка пам’ятає все. І що глибше героїня занурюється у спогади, то тоншими стають межі між минулим і теперішнім, між явним та ілюзорним, а слова втрачають чіткість — розчиняються на сни, ігри та напівдіалоги.

(Не)забута історія про сіру пташку, самотню гілку в склянці, замулену воду, гостре річкове каміння, що спонукає згадувати болісне. А ще про вербове листя, яке проростає між мовчанням, не вимовленими словами і врешті терпкою дорослою любов’ю — насамперед до себе.