"Культ" - це щось дійсно цікаве та незвичайне в українській літературі. Можна сперечатися, гарний це твір, чи ні, але те, що надзвичайно дивакуватий та несхожий на іншу українську літературу - це точно! Письменнику цього твору, Любку Дерешу, на момент написання було 16 років! По мові й загальній атмосфері твору це чудово прослідковується - одним із небагатьох факторів, які сподобалися мені у цьому творі є саме атмосфера кінця 90-тих - початку 00-вих. Герої поводять себе як справжні шалені підлітки свого покоління і за цим дуже цікаво спостерігати. Головний наш герой - це Юрко Банзай, який влаштовується на роботу до гімназії вчителем. Там він закохується у свою ученицю Дарку, яка є такою "не схожою на всіх" і знає трошечки більше про астрал, ніж насправді має. Банзай теж не звичайний - певний час він захоплювався наркотичними речовинами (не будемо ігнорувати той факт, що до цих пір їх полюбляє). Разом вони мають протистояти величному злу, яке автор запозичив у Говарда Філіпса Лавкрафта (так, це ті самі Дагони, Йог-Сототи та Ктулху). Загалом, з твором можна ознайомитися у розважальних цілях - почудувати вас він точно зможе.

Йой, що. це. було? Процитую одного з персонажів твору: "шиза падкралась нєзамєтна"! Перед нами насправді культовий роман українського письменника Любки Дереша "Культ" - дійсно...неоднозначне та психоделічне читання, під час процесу поглинання книжки тобі самому здається, що ти так надихався чогось психоделічного, адже...невже це українська література? Неймовірно! Головний герой роману, Юрко Банзай, стає викладачем у гімназії "Шкура Оленя". Там усе як в звичайних гімназіях: випивка, куріння, хіть та юрба юних людей, які неодмінно шукають собі пригоди на одне місце. Юрко, який й до того споглядав у психотропному трансі чимало дивного, несподівано закохується у свою ученицю, якої її вчителька у дитинстві навчила мистецтву "виходу з себе". Удвох вони зіштовхуються із незнаним та таємничим, що снує в стінах гімназії і загрожує не тільки "Шкурі Оленя", а й всьому всесвітові. Дуже неоднозначно. Якщо чесно, нагадує якійсь фанфікшн про парубка своєї доби (90-ті - 00-ві), який зустрічається із чудовиськами доробку Лавкрафта. Все що вам потрібно, аби поринути в "Культ": знання Лавкрафта та щось міцненьке!

Читав "Культ" ще у зовсім іншій обкладинці - характерній темно-зеленій (вона, до речі, естетично була більш відповідною твору), тій, котра супроводжувала видання ще років 15 тому. То що можу сказати: на тоді - це було ідеальне чтиво. Зараз, скільки не пробував брати в руки - читати неможливо; надто чітко розумієш, що воно несерйозно. Втім, тоді, у нульові - царство контркультури і неформальної філософії - це був дійсно Дух Часу, щось, що дуже добре відповідало настроям молоді і було писано мовою самої молоді. В цьому, мабуть, і деяке новаторство Дереша - у своїй інформальності подачі прози він зайшов аж надто далеко, порівняно з традиційною літературою, зате - надзвичайно близько до реального молодіжного життя тих часів. Колориту - тонкого, не кожному зрозумілого (ось чому російськомовним майже нереально провідчувати "Культ" таким, яким він задумувався) - додає й локальна галицька говірка, яка тут представляє весь найширший її спектр: починаючи від слів-реліктів, що доживають у Львові ще з часів бабці-Австрії, і закінчуючи молодіжними діалектами, скороченнями і сленгами - але дуже місцевого розливу. Фактично, Дереш заснував мікро-жанр своєрідної "галицької психоделії", і став першим "громадянином" цієї "Психоделічної Галичини". До нього - у прозі та поезії існувала вся ця богемна "львівськість" (Винничук, Покальчук і так далі), але - ще не існувало львівськості нової, молодіжної. Адже вже на всі груди жила і творила молодь покоління Y, ранні мілленіали - люди зовсім нові, які інакше спілкувались, інакше думали, творили й інакше мріяли - а попри це, репрезентованими в мистецтві (за винятком музики, де саме з них сформувалась знаменита тусовка "Ляльки") ще не були. Дереш, власне, зафіксував все це у текстах. Хай вони і буйно вифантазувані, вигадані - але в самому їх стилі, описі, який подає Дереш, ці тексти є більш правдиві, ніж навіть яка-небудь фотографія. А сам Дереш, окрім письменника-психодельщика, виступив, в першу чергу, піонером-документалістом всього цього неформального руху. Ним наповнений весь "Культ", який наскрізно об'єднаний концептом музики, арт-рокових груп, музичного фанатизму - і це все, хоч виринає лише з-поміж сюжету, здається, є тут чи не головнішим, ніж сам сюжет. А власне музика, в першу чергу рокова - була ключовим елементом контркультурного молодіжного руху 00-х. Я, до речі, в нульових смакував "Культ" також під музику - той самий King Crimson, яскраво згадуваний у Дереша, а також Pink Floyd, запиваючи все це діло екзотичним зеленим чайком, який тоді коротко продавався в наших супермаркетах: елітний, порівняно дорогий, він був експортований з Китаю, де за якимись спецрецептами був збираний і готований вручну, через що давав дивний ефект не смаку, а ледь вловимого післясмаку (можна було зрозуміти, що ти випив, тільки після того, як випив), а також легкий "психоделічний" ефект - після декількох ковтків того чаю вдаряло в голову так, ніби ти спожив багато літрів пива. Тому для мене особисто "Культ" зайшов на одному подиху і навіть став одним з "програмних" творів, котрі по фрагментах будували мою особистість. Від тексту дійсно можна отримати задоволення - АЛЕ, його слід приймати у правильний час і правильному місці (що ідеально зівпало у випадку з 15-річним мною, але може не зівпасти з вами; мало того - з кожним роком ймовірність цього вдалого зівпадіння все зменшується, адже ми віддаляємося від епохи постмодерну, в якій писаний "Культ", з космічною швидкістю). Ще додам, що "Культ" - дивовижно кінематографічна штука. Ще тоді, читаючи, я одразу ж уявляв, як круто по цих подіях зняти фільм - звісно, втілюючи весь цей психодел в ефектах, щоб глядач слідом за ними "їхав", як і читач легенько "їде", пересуваючись по сюрреалістичному сюжету... Дуже дивно, що твір досі не екранізований. До речі, через багато років, в 2015-му, в такому ж до невиносимості галицькому Тернополі, такий же "громадянин психоделічної Галичини" Лесик Омодада видав ідеальний, готовий саундтрек для подібної екранізації. Це - альбом "Кімнати", чи не перша неопсиходелія, проспівана українською, і вже точно перша, котра створена з галицько-австрійським колоритом - тим самим, що пронизує і "Культ". Просто ввімкніть останню річ з альбому, "All My Gods", синхронно з останньою дією роману - де Семпльований і Малаялам (а потім і Банзай) опиняються на болотах Гтха'ата, стрівшись з богами древніх. Епічне поєднання.