«Країна жіночого роду» — це надзвичайно важлива книжка про жінок, без яких українська історія ХХ століття була б неповною. У виданні зібрані інтерв’ю, архівні документи та матеріали про лікарок, підпільниць, культурних діячок, журналісток і політичних лідерок. Це історії про силу, відповідальність і гідність, які часто залишалися поза підручниками. Серед героїнь — співачка Квітка Цісик, письменниця Олена Теліга, підпільниця Ірина Тимочка, а також державна діячка Валентина Шевченко. Їхні долі різні, але кожна з них — приклад того, як особистий вибір впливає на історію країни. Упорядником книжки є Вахтанг Кіпіані, і для мене це окрема цінність. У моїй бібліотеці вже є багато його видань, і я щиро вважаю, що він робить надзвичайно важливу роботу — системно повертає складні, замовчувані або спотворені сторінки української історії в публічний простір. Його проєкти завжди ґрунтовні, чесні й принципові.

Мені кгига далася важко, бо я не люблю подібне. Але! Я вважаю, що ця книга варта того, щоб на неї звернули увагу, адже цих жінок повинен знати кожен українець.

“Присвячую поривам нескореного українського духа і його безнастанним змаганням по обидвох боках океану. Ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу.” Присвята до другого альбому Квітки Цісик Важко писати відгуки на нон-фікшин, ще важче, якщо це антологія. Ця книжка, вона як клаптикова ковдра, навіть не з історій, а коротких яскравих замальовок доль українських жінок. Всі вони жили, кохали, творили, боролись в різні періоди української історії. Деякі є нашими сучасницями, деякі лишили вагомий і відчутний розчерк на сторінках історичних хронік, як Олена Теліга, а життя деяких більше схожий на міф, сплетений із здогадок та припущень, як доля дружини отамана Тараса Бульби-Боровця. Написана збірка теж дуже не однорідно. Деякі автори захоплюють з перших сторінок, як от В'ятрович і його героїня - монахиня Олена Вітер (точно куплю нову книжку автора), деякі більше нагадували суху хроніку дат і фактів. Звичайно, найбільше зачіпали за живе особисті історії - про мам, бабусь, батьків, сестер. Це книжка ще одна пігулка проти ностальгії за “таким чудовим” совком. Але вона лише затравка, щоб спонукати шукати і вивчати далі. “Український дух - це ми самі, але це точно не те, що нас обмежує. Тому не можна сказати, що якісь видимі речі визначають, що таке український дух. Я не граю на бандурі, не співаю, не декламую, маю алергію на вареники, не вмію і не хочу вміти їх готувати, але Україна мені дорога, як і її люди… Марта Богачевська-Хомяк.”