Пам‘ятаю як вперше почула про цю книгу від своєї викладачки. Тоді я якось не пройнялась зачитаними уривками, як дехто з одногрупників, не побігла купувати її до книжкових крамниць. Певно, мені просто було не на часі, бо долею випадку саме цю книгу мені подарували за призове місце на студентській конференції. Своєрідний знак - сідай і читай, зараз має бути саме те! Ця книга переповнила мене натхненням на літній читацький сезон. Купа серйозних тем для роздумів, але також легкі милі історії про доньку Маню і дітей загалом. Дуже цікаво авторка розповідає про комунікацію та її особливості і вплітає в життєві приклади дитячий досвід. Хоч ту саму дитячу рису сприймати все буквально, коли «сходити на доріжку» (перед виходом з дому піти в туалет), дитина сприйняла всерйоз і «сходила» на доріжку/килим. Ці есеї одночасно легкі, але і неймовірно глибокі змістовно. Змушують замислитись не лише про комунікацію, але і про цінності життя загалом. Бо чомусь на престижному поетичному конкурсі в Барселоні за третє місце дають срібну троянду, за друге - золоту, а за перше - справжню! Ось така інтерпретація смислів... Століття Мані й усіх сучасних дітей - століття GODжетів і заGODжетованих. Проте Марія Титаренко мріє аби її донька правильно розкладала пріоритети: віддавала перевагу яблуку, а не Apple, слову, а не Word, і іконам, а не іконкам. І є в цьому якась сучасна надтехнологічна мудрість, мудрість техновтоми від тач-скринів і трафіку. Ця книга - невичерпне джерело ідей і посилань на книги, фільми, перфоманси та праці. Так, що варто запастись клейкими закладками - помічати точно буде що.