Про цю повість я дізналася із підбірки книг-антиутопій, і радо взялася за читання. Але дуже швидко зрозуміла, що "Колиску для кішки" лише дуже приблизно можна назвати антиутопією у сучасному розумінні цього жанру. Так, тут є загроза знищення світу, так, суспільство тут дивне, особливо на екзотичному острові Сан-Лоренцо, але в повісті головне зовсім не це. Є в книжці і інтрига, пов'язана з пошуком дітей винахідника атомної бомби, і загадкова речовина, якості і дія якої спочатку втаємничені, і пригода-подорож головного героя журналіста, котрий зацікавився дивною релігією - боконізмом. Та все це лише зовнішнє, поверхове, лише каркас, на якому тримається повість, бо на перший план у творі виходить зовсім не сюжет, а філософські спостереження, псевдорелігійні істини, взаємодія між людьми. Спочатку мені здалося, що всі вставки в тексті про боконізм - це лише для створення таємничої атмосфери, але згодом я зрозуміла, що це такий своєрідний спосіб автора показати своє сатиричне ставлення до світу. Особисто для мене найцікавішим були діалоги журналіста із випадковими супутниками: вони викривають різні людські вади і показують їх під зовсім несподіваним кутом зору. Окремі фрази можна просто на цитати розтягати. Кінцівка теж цікава і багатозначна. Уявіть, що ви тримаєте в руках маленьку річ, яка може знищити цей світ. Що ви зробите? Цікаво, що зробили герої книжки? Прочитайте - дізнаєтеся.

Єдине, про що я жалкую, познайомившись з цією книгою -- що не знайшла її раніше. Всі ми боконісти, просто ще не всі зрозуміли це. Та й солодка брехня, яку нам пропонує автор, має такий знайомий гіркуватий присмак правди... Хоча книга досить легка для читання, кожне слово несе потрійний зміст. Образи, використані у творі, можна розглядати у багатьох площинах світобачення. Кожен рядок тобі знайомий, як сон на світанку, ніби власні думки, які забулися після погляду у вікно. Воннегут немов обганяє сам себе: у коротеньких розділах (які можуть зійти за самостійні повчальні ессе), перед закінченням попередньої думки , автор кидає нам "прикорм" і ми легко піймаємося на його гачок, хоча і попереджені, що "все тут -- сама форма!" (себто неправда), не в змозі відірватися від його творіння. Це не згадуючи про надзвичайну іронію, яка трішки нагадує Чака Палагнюка, проте більш зріла. Не згадуючи вже про знайомих героїв з життя, про картонні ідеали , які в даній роботі виглядають смішно органічно та натурально. А як би ви закінчили найвеличніше творіння Бокконона? Ви, певно, знайомі з ним. Ви ж послідовник його течії. Не вірите? Подивіться в дзеркало і нарешті познайомтеся з своїм ідолом.

Сюжетных линий в данной книге, я бы сказала, три. Первая - жизнь изобретателя Феликса Хониккера, то, как его дети предотвратили конец света, вызванный его последним творением, а затем распорядились остатками "катастрофы" каждый на свое усмотрение. Вторая ведется от имени рассказчика в книге, который, начав с написания книги об атомной бомбе, сам того не сознавая, вовлекается в круг боконистов и в итоге становится отчасти одним из них, забыв, ради чего вообще собрался на Сан-Лоренцо. и, наконец, небезызвестное представление Маккейба и Джонсона, создавших не только целую религию, но и буквально собравших жителям крохотного островка их историю как под копирку на много лет вперед. Цикл должен был повторяться - вот почему Папа Монзано также объявил боконизм запретной религией. Название для книги выбрано не случайно - по ходу развития событий все яснее становится факт: чем больше запутываются действия персонажей и какие бы сложные схемы герои не строили себе в уме, тем легче в итоге все это разрушится - совсем как одно крохотное движение рывком расплетет все узелки на колыбели для кошки. И подтверждение тому мы видим почти на всех страницах: Фрэнк Хониккер с легкостью получает едва ли не бразды правлением Сан-Лоренцо просто потому, что поделился с Папой льдом-девять, конец света наступает в считанные секунды, а боконизм сам его основатель считает абсолютным, ничего не стоящим бредом. Но в идеале через призму островка и охваченных религией людей автор хотел показать ужас от последствий атомной бомбардировки 6 сентября 1945 года. Это я поняла далеко не сразу и, признаться, именно по такой причине вначале долго задавалась вопросом - зачем именно была написана эта книга? Но в итоге заметила очевидное сходство: что в реальности, что в вымышленном мире правда кажется еще более лживой, чем сама ложь, самого малого людям при экстремальных обстоятельствах хватает, чтобы выжить, но на остальное им наплевать. А наблюдать за разрушающимся миром не только жутко, но и, как оказалось, интересно. В книге присутствует и изрядная доля сатиры на современное общество. Иногда доводится до абсурдных парадоксов, например, собранные с Сан-Лоренцо для участия во Второй мировой войне юноши погибают еще даже не будучи зарегистрированными как курсанты, ритуалы боконизма можно разделить только с любимым человеком и в то же время практически с любым, а единственная оставшаяся на земле женщина уже не в том возрасте, чтобы рожать. Ну и еще в очередной раз подтрунивается над аксиомой: хочешь, чтобы чем-то увлекались - запрети это. Но при этом всегда стоит помнить, что любая история или игра, пусть даже выдуманная от невозможности хоть чему-то научить, всегда имеет свойство либо заканчиваться, либо становиться правдой. Вот только исход ее понравится мало кому.