Я не часто пишу відгуки на прочитані книги. Але це той випадок, коли твір мене настільки схвилював, що я не можу не поділитися враженнями. У повісті розповідається про події в селі Хлипнівка в один із найтрагічніших періодів у житті нашої країни - за часів Голодомору 1932-1933 роки. Після того, як батька відомої бандуристки Ірини вбили об'їждчики, дівчина перебрала на себе піклування про брата й сестру, а згодом - ще про одного хлопчика. Аби порятувати від голодної смерті місцевих дітей, Ірина зі своїм нареченим Іваном відкривають при школі громадську їдальню. Їм таємно допамагає загадковий месник на прізвисько Лісовик, особу якого насправді ніхто не знає. Чи не він щодня залишає на ганку в дівчини свіжоспечену хлібину? Ірині здається, що вона здогадалася, хто такий Лісовик. Але чи не помиляється дівчина? Чи не потрапить вона через це у небезпеку? У книзі багато трагічних моментів, які непросто читати. Радянська влада ненавиділа та боялася українців, тому намагалася їх знищити. Вона знищувала кобзарів, бо ті не бажали коритися її звірячим законам і завжди були співцями правди. Аби вижити, люди змушені були вигадувати сотні рецептів страв із того, що заледве було придатним для їжі. Гірка наука...Лише б підтримати себе та рідних, виграти в долі ще один день, аби потворна жінка, яка блукала селом від хати до хати, не залишила на ганку їхньої оселі чорні квіти. А в той час на колгоспних складах гнило відібране в людей зерно, яке могло б урятувати безліч життів. Потрапивши в біду, люди розкривалися по-різному, іноді переходячи межу, за якою годі чекати прощення. Найважче у таких нелюдських умовах - залишитися людиною, носити в серці добро та милосерця, продовжувати вірити в любов, дарувати світу свої пісні. І навіть на схилі літ наважитись відкрити душу для чогось нового та справжнього. Ось так трохи емоційно та сумбурно про цю непросту та глибоку книгу, яка дуже мені сподобалася.