Я в захваті від книги! Прочитала на одному подиху, не відриваючись. Алегорія навіть у найдрібніших деталях, яка зображує організацію влади у будь-якому суспільстві. З кожною новою сторінкою тебе переповнює обурення від порушення чергової заповіді "Колгоспу тварин", з якими на початку всі погодилися, які лежали в основі повстання проти людей, а тепер так легко були відкинуті верхівкою. З кожним розділом ти дивуєшся безсиллю більшості, але продовжуєш сподіватися, що вони таки зможуть осягнути масштаб трагедії. Але найбільше вражає та лякає водночас розуміння того, що це відображення нашого суспільства вцілому. Це книга, яка не залишить байдужим!

Що станеться, якщо владу на фермі захоплять звірі, та проголосять республіку тварин? При владі поставити свиней, які будуть говорити промови про непереможність революції та намагатимуться поширити її на сусідські ферми, а всі інші дружньо працюватимуть над однією благою метою - створення млина. Здавалось, тварини, які ще сторінку тому були під владою людини, що можуть зробити? Джордж Орвелл якраз про це й веде оповідь. Коли читаєш "Колгосп тварин", то несвідомо розумієш про яку країну йдеться, і яких "тваринний устрій" описує автор. Це майстерно прописана алюзія на радянський світ людиною, яка ніразу не була в СРСР і змогла передбачити деякі явища та зробити аналіз поведінки людей. Саме це й зробив Орвелл. Твір залишає післясмак і багато чого переосмислюєш, то ж 100% раджу

Читала книгу і відчувала одночасно і захват і страх – захват від того, як чітко, вірно, логічно описана алегорична історія утворення і становлення Радянського Союзу людиною, яка ніколи там не була, і страх від того, що така історія може повторитися будь-де з будь-яким суспільством… На прикладі фермерського двору, в якому повстали тварини, вигнали людей та утворили таку собі рівну співдружність з однаковими для усіх правилами (заповідями) – «Колгосп тварин», де усі звірі рівні, а люди - зло, але потім, як у будь-якому суспільстві, виясняється, що хтось має приймати рішення, хтось контролювати їх виконання, хтось розподіляти блага – так чи інакше виникають «рівніші серед рівних», які переймають ці обов’язки, завжди знаходячи, як розтлумачити іншим, чому саме вони мають це робити, чому саме вони мають рацію і чому саме їх треба слухати. Спочатку таких «рівніших» слухають з поваги, але, коли їх стає все більше і вони оточують себе підтримкою – уже з остраху. Ну а потім народжуються нові покоління, які іншого життя не знають, і які такий стан речей сприймають як норму, бо думати не треба, за тебе уже подумали і розказали, як ти маєш думати, бо «завжди так було». І ось через не такий уже й великий час виясняється, що «всі звірі рівні, але деякі рівніші». Можна, звісно, казати, що цей твір – політична нетактовність, нетолерантність і т. п. Так завжди кажуть, коли намагаються висловити стурбованість ситуацією, замість того, щоб назвати ситуацію правильними словами; коли намагаються прикрасити те, що красивим взагалі не є; коли намагаються толерувати те, що толерувати не можна. І іще під час прочитання цього сатиричного шедевру мене не покидало почуття дискомфорту - що така історія вже повторюється зараз, тільки вже в планетарних масштабах…