Роман британського письменника Джона Фаулза «Колекціонер» прийнято називати першим неофіційним «герметичним» психологічним трилером, тобто таким, основні події якого відбуваються переважно в одному приміщенні. Особисто я не володію інформацією щодо правдивості цього. Все ж, як би там не було, еталонним взірцем відмінного психологічного трилеру в літературі він є стовідсотково. Варто звернути увагу на те, що хоча даний роман став дебютним для Фаулза, втім саме він прославив письменника спочатку в Британії, а потім і в світі. Популярність роману досягла навіть Голливуду, і продюсери недовго думаючи, вже через два роки після виходу роману, екранізували його. При тому, кіноверсія також виявилася досить успішною – відзнака Канського кінофестивалю, «Золотий глобус» та номінація на «Оскар». Щодо самого роману, то історія розказується з точки зору двох прямо протилежних персонажів – жертви та її викрадача. З одного боку – це молодий чоловік на ім’я Фредерік. Він егоїст, і навіть егоцентрик. В нього серйозні проблеми з комунікацією, нездатність розпізнавати почуття інших людей. Головна особливість його характеру в тому, що він повністю нездатен до співчуття. Єдине, що його цікавить в житті, це колекціонування рідкісних метеликів, і все б нічого, якби одного разу він не зустрів молоду життєрадісну Міранду, яка стала для нього об’єктом «хворої» любові. Саме в ній вів побачив для себе шанс – побудувати хоч якісь стосунки. Не наважившись на розкриття своїх, нових для нього почуттів, він викрадає дівчину. При тому, він вважає її найрідкіснішим та найкращим експонатом своєї колекції. Як противага йому – Міранда. З перших же сторінок автор показує, що це мила невинна дівчина і дуже творча особистість. Вона здатна знаходити у всьому щось незвичайне та нестандартне. В коло її інтересів входить музика, література та поезія, образотворче мистецтво, і все, що здатне проявити красу світу та творчу натуру окремо взятої людини. В той же час, як вона сама стверджує, в неї викликають антипатію несмак в мистецтві і похмурість в житті. А от сірих і примітивних людей, нездатних на почуття, вона взагалі ненавидить. Як на біду, її викрадач саме таким і виявляється. Варто зазначити, що жіночий персонаж роману, виявився в деякій мірі навіть краще прописаний ніж чоловічий. Ні, звичайно, чоловічий персонаж теж досить сильно схожий на реальну хворобливу маніакальну особистість, за його трансформацією у повноцінного маніяка цікаво спостерігати, та все ж таки, персонаж Міранди, її характер, почуття, переживання, викликають більшу цікавість. Я гадаю, що банальне співпереживання їй як жертві, тут ні до чого. Не знаю як, але письменнику Фаулзу як чоловіку, якимось дивом вдалося «перевтілитися» в жінку і досконало зобразити жіночий персонаж, а саме її суть. Міранда виглядає не так як більшість жіночих персонажів у чоловічих романах, наповнених кліше та штампів, а живою і справжньою. Цей роман ще й про свободу, а саме про те, як люди поверхово до неї ставляться, сприймають її як належне, не насолоджуються кожною її миттю, а коли втрачають, то починають цінити в кілька разів дужче, і за будь-що її повернути. Загалом ця історія про становлення маніяка. Так би мовити, від самих перших кроків, і від першої особи. Автор дозволяє своєму читачеві зануритися в душу надламаної особистості, що поступово перетворюється на звіра. Напевно не помилюся, якщо скажу, що в деякій мірі це геніальний роман, і в першу чергу він підійде тим читачам, хто надає перевагу постійно наростаючій напрузі і глибокому психологічному сюжету.

Джон Фаулз "Коллекционер" Я обожаю всякие истории про маньяков, и реальные и вымышленные. Давно хотела почитать эту книгу и делала на нее большие ставки. Была почти точно уверенна что она мне понравится. Книга поделена как бы пополам. Первая половина от лица маньяка. Фредерик "типичный психопат", вырос без родителей с кучей травм и проблем. У него нет друзей, за то есть хобби : коллекция бабочек. Он " влюбляется" в Миранду, и хочет владеть ей. Все начинается с невинных мыслей и мечтаний, он и сам не думал что его фантазии зайдут так далеко. И вот прекрасная Миранда его пленница в "золотой клетке". Он не хочет ее обидеть, готов дать ей всё кроме свободы. Вторая половина от лица жертвы. Миранда ведет дневник в плену. Пытается разгадать замыслы похитителя и конечно пытается сбежать. Ни маньяк ни жертва вообще не вызвали у меня эмоций, ни жалость, ни злости, ни сочувствия. НИ-ЧЕ-ГО. Сухо и пресно. Он все время просто ходит смотрит на нее. А она в плену размышляет о жизни, своей семье, боге. Но больше всего об искусстве, пацифизме и о Дж. П (это мужик). Совсем не этого я ожидала от истории похищения. Никакого накала страстей. Пыток. Страданий. Никаких мерзких подробностей. Сплошные сопли и нытье.

Дуже давно дивилася на цю книжку і все ніяк не могла дібратися до неї та нарешті прочитати. Вона доволі незвичайна, бо мова ведеться від двох зовсім різних людей: маніяка та жертви. Не знаю, чому так склалося, але я до останнього виправдувала головного героя - Фредеріка, хотіла зрозуміти його поведінку та бажання. З одного боку він мені здавався доволі невинним та наївним, однак за цим всім ховалася жорстока та безсердечна особистість, для якої насправді не було важливим саме кохання. Міранда ж навпаки в мені викликала більше почуття негативні, здавалася самолюбивою, але в кінці я зрозуміла всі її вчинки та бажання втекти від того, хто над тобою знущається. Все ж таки щоденник Міранди зробив свою справу. Гадаю, якби не він, я б продовжувала виправдовувати того, хто насправді на це не заслуговував. Здається, магія пера автора зробила свою справу: мабуть, Джон Фаулз хотів, щоб читач спочатку проникся жалем до Фредеріка, а потім зрозумів, що не такий вже він наївний, яким хотів здаватися із самого початку. Але це лише мої здогадки...