Неповторна проза Степана Процюка – віч-на-віч із екзистенційними даностями людині. Та, мабуть, немає в його творчості більш трагічної книжки, ніж «Бийся головою до стіни». Напевно, це одна із найсильніших книг в українській літературі останнього часу. Це історія, яку проживає більшість народжених на цій землі, історія стосунків батька й сина, історія поєдинку молодості зі старістю, історія ненависті, презирства і вселенської любові, історія величезної печалі і пекельного смутку, історія ненависті і всепрощення, історія пекучих сліз і тихої радості. Cтепан Процюк ніколи не був лагідний до читача, та особливо нелагідний він був до себе. Він відкрив читачеві душу своїх героїв, зранену і розтерзану. Я не уявляю, що почуває людина, яка пише таку прозу, але для цього потрібно титанічної сили і мужності. У кожного з нас є свій Цербер. Про нього не прийнято говорити, він сидить глибоко в душі, надійно законсервований, та він завжди з нами, у кожного свій. Карл Юнг сказав: «Те, чому ти опираєшся – лишається». Оце і є відповідь на питання: для чого читати такі страшні книжки? Для того, щоб випустити свого Цербера. Випустити, простити і відпустити. Поки ще є час. Поки ще є кому казати найсправжніші слова. Поки ще є кому чути. Поки ще є життя. Повість «Бийся головою до стіни» завершується неймовірним катарсичним потрясінням, яке може бути лікувальним для кожного із нас.