Мені пощастило читати другу частину відразу після першої, тому мої спогади були свіжі. Але якщо ви будете читати пізніше, не переживайте - у перших розділах авторка коротко про все читачам нагадує з «Напівлихого». Мені подобається в Натанові те, як він намагається постійно триматися на позитиві: шукати його в деревах, птаха, тиші. Натан помішаний на своєму батькові. Він хоче бути з ним, він хоче довести тому, що не буде його вбивати. Спочатку мені не зрозумілі були ці почуття. Чому його так тягне до батька, який не зʼявлявся 17 років, не допомагав і не підтримував. Але це можна пояснити ставленням «білих» до Натана: вони самі загнали його в цей кут. Тож тепер цікаво спостерігати, на яку сторону зрештою стане головний герой і кого він обере. Адже, що білі чаклуни жахливо ставились до нього, що його батько, чорний чаклун, нехтував ним і вбивав багатьох людей. Ця книга недаремно називається «Напівдикий», адже в ній Натан намагається опанувати свій Дар, а саме перетворення на звіра. А звір дикий, він жадає вбивати, хоче вижити. Тож і Натан почувається таким же: диким. У другій частині простежується ЛГБТ-тема, яка почалась ще в першій, але тут більш яскраво виражена. Якщо порівнювати з першою, то друга мені подобається трішки більше. Тут і Натан поводиться по-іншому, його дії та думки вже більш дорослі й це навіть виражається в тексті, адже він написаний від першої особи. Мені здається, що друга частина більш пропрацьована та продумана. Вона стала більш «епічною». Якщо перша частина була більше зосереджена на емоціях Натана, то в цій уже простежується більш загальний мотив, вимальовується боротьба союзу всіх відьмаків та відьом проти режиму, який їм не подобається. Тобто маленька боротьба Натана із системою переросла у глобальну війну:на жаль, із жертвами та наслідками. Фінал книжки мене здивував. Було дуже неочікувано, все змінилось на 180 градусів. Загалом ця частина також читалась дуже легко та захопливо. Вона динамічна за рахунок оповіді від першої особи та великій кількості сюжетних поворотів. Мені ще сподобалось в цій частині описи різних місцевостей, де бували герої, це додало їй атмосферності. Але також у цій частині більше жорстокості, більше вбивств, крові - не даремно у назві є слово «дикий», такою і була ця частина (в хорошому сенсі).

"Напівлихий" мені видався дещо дитячим, бо все-таки книжка підліткова, і повертатись до читання серії я, доросла тітка, вже не планувала, якби не флешмоб. І, знаєте, мабуть, перегляну своє ставлення до трилогії, тому що "Напівдикий" на голову вищий за свого попередника. Хоча це все одно ще не те чтиво, якого чекає тертий калач поттероман, але потенціал є. У "Напівдикому" події розгортаються жвавіше і немає тої статики, якою так грішив "Напівлихий" з моментами у школі, вдома, клітці. Можна сміливо називати його бойовиком, хоч і не блокбастером. Натан росте і дорослішає, і його юнацьке захоплення переростає у неабияку закоханість. Часом вона навіть застилає йому очі. А ще у нього постійно руки в крові, та й не тільки руки. Він отримав свій дар, а це - звір, який ніколи не дрімає і шукає, у кого б це впустити свої кігті, у кого встромити зуби... Цікавою (хоч і трохи дивною) є сюжетна лінія дружби з Ґабріелем. Трохи вона за формою не пасує до юного young adult, передбаченого на 14-річних. Та найбільше уваги, як на мене, заслуговують ті шматки, де зображують найстрашнішого чорного чаклуна, батька Натана Маркуса. Чоловік геть не нагадує жорстокого Саурона чи злого і закомплексованого Волдеморта. У нього чимало хороших рис. А щодо продовження - думаю, я за нього обов'язково візьмусь, бо кінцівка "Напівдикого" залишила багато запитань, на які хочеться відповісти.