Одна подія - цунамі 2011 року - описана з безлічі сторін і з точок зору десятків виживших. Це допомагає побачити весь масштаб і глибину трагедії. Незважаючи на біль, яким вона просякнута, це дуже витончена і ніжна книга про людей.

Час зовсім не лікує ран. Сам по собі він не має цілющих властивостей. Єдине, що він може, – це минати. Від нас залежить, як ми його використовуємо. Ця книга дуже емоційна — вона порве ваше серце на шматки, виверне душу назовні, і буде довго відлунювати німим криком. Ви не побачите тут типового “kawaii” феномену, смачних мочі, суші та милих цуциків чи що там ще ми знаємо про типову Японію. Тут буде плекання природи, повага до духів, землетруси, цунамі, ядерні бомби, вибухи, втрачання, одужання, забування, очищення і знову будування. Я одночасно хочу вам розказати все-все, але тоді, думаю, не зможу зупинитись і одночасно хочу просто сказати “читайте цю книгу” (а в мене таке рідко буває

Японією цікавлюсь давно, тому знаю про країну та її мешканців багато. І, мабуть, пройшла б повз «Ґанбаре!», якби не згадка про цунамі. Мені завжди було цікаво, як можна пережити настільки велику воду і як жити після неї далі. Книжка містить розповіді японців за трьома темами: землетруси і цунамі, аварія на Фукусімській АЕС, вмирання як таке. Як на мене, це вдалий авторський підхід, оскільки так можна побачити події очима місцевих. І цей погляд, повірте на слово, дуже відрізняється від того, що ми спостерігаємо на екранах або читаємо в новинах. Усе набагато глибше, насиченіше смислами й відчуттями, яскравіше і вразливіше. Багато хто каже, що «Ґанбаре!» дуже потужна — через емоції, які викликає, через образи, які створює, через події, які показує. І я згодна із цим на 100 %. Чого тільки вартує розповідь під назвою «Бабах!», яка описує аварію на Фукусімській АЕС. Почасово, навіть похвилинно. Хто що робив, що казав, що відчував, що спостерігав, як реагував. Починаючи з 11 березня 2011 року 15:27 до грудня 2011 року. Читати це було важко, бо що далі розгорталися події, то більше затоплювало почуття безвиході, знайоме після аварії на Чорнобильській АЕС. Землетруси, цунамі, атомні вибухи… Здається, як можна жити в цьому і не збожеволіти? Та японці навчилися виживати й залишатися при своєму розумі. Виявилося, способів є багато. І про них так само йдеться в книжці. Допомагають традиції, багатовікові ритуали, бесіди з монахами й психотерапевтами, можливість виплакатися, поскаржитися, потужити, а найсміливішим або найбільш травмованим — майстерклас із вмирання. О, це єдина розповідь, яку виділено в окремий розділ. І недарма, бо вона того вартує. Вона, наче завершальний акорд в подорожі дивовижною Японією, тривалістю в 344 сторінки.