Катівня. Виноградник. Дім

Глибоко вражаюча і особиста поезія цієї збірки обов'язково стане мастрід для поколінь прийдешніх. Чому? Тому що в ній є те, що мало б з,явитися, але все якось не насмілювалося. Хтось мав прорвати стіну мовчання, хтось мав заговорити від імені поколінь народжених після Голодомору. Ні, тут не йдеться про Голодомор, як такий, жодного слова про біль самого Голодомору. Ні, це тексти про біль після Голодомору, той біль що покоління мають нести в собі, про пам'ять болю, яку всі ми не можемо не наслідувати. Травма має бути артикульована заради свободи від травми так само як і заради пам'яті. Ці тексти сповнені болю, але жодної безнадії в них немає, це слово від і для Тих Що Пережили. Поетична мова Катерини Калитко - це окремий феномен, мені вона ні на кого не схожа - висока, глибока, важка, а втім окрилена. Збірка сприймається як гіпертекст. Думаю, якщо б Леся Українка могла прочитати її, вона б їй дуже сподобалася, хоч може верлібри її й здивували б. На жаль, не певен, що ім'я Калитко колись звучатиме так само часто як ім'я Ліни Костенко, але це не провина поезії. Радше, несправедливість, коли буває, що один геній має скромнішу вдачу і вміє говорити "Ми", і має більше, що дати людству, але виграє той, що каже "Я - тут поет серед вас!", "Я - особливий!" - із вірою в себе, і люди теж вірять такому більше.