Як ми пережили комунізм і навіть сміялися
Паперова книга | Код товару 889420
Yakaboo 5/5
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Yakaboo Publishing
Мова
Українська
Рік видання
2019
Рік першого видання
1992
Перекладач
Роксоляна Свято
Кількість сторінок
208
Ілюстрації
Немає ілюстрацій

Усе про книжку Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

Для західних аудиторій Славенка Дракуліч, хорватська письменниця і журналістка, стала голосом країн з-поза Берлінського муру ще до його  падіння 1989 року. Її есеї були не тільки затребуваною оповіддю про життя в соціалістичному таборі: Славенка Дракуліч також однією з перших почала пояснювати, як жили у соцтаборі жінки. Уже класична книжка Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» відкрила Заходу цей жіночий світ — приватний, професійний, активістський. Він, утім, майже так само невідомий і нам, адже для тодішніх мешканців Радянського Союзу відвідини закордону, навіть «братніх» соціалістичних країн, були рідкісною нагодою і віхою в житті, а покоління, для яких подорожі не є чимось надзвичайним, побачили вже зовсім іншу Східну Європу. Дещо в цих есеях видається спогадами про минулу епоху, проте дещо зрезонує з досвідом навіть тих, хто народився вже після написання книжки.

Про автора

Славенка Дракуліч (Slavenka Drakuli?, нар. 1949) — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), час від часу дописує у Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія), Dagens Nyheter (Швеція), The Guardian (Великобританія), Eurozine та інші видання. 2010 року на Міжнародній зустрічі письменників у Празі Дракуліч визнали однією з найвпливовіших європейських письменниць нашого часу. Чільний інтерес Славенки Дракуліч у документальній прозі — політика та ідеології посткомуністичних країн, воєнні злочини, націоналізм, питання фемінізму, хвороба, жіноче тіло. У книжках «Як ми пережили комунізм», Balkan Express («Балканський експрес») та Café Europa («Кафе Європа») вона пише про буденне життя у комуністичних та посткомуністичних країнах.

Читати повний опис
Згорнути
Характеристики
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Yakaboo Publishing
Мова
Українська
Рік видання
2019
Рік першого видання
1992
Перекладач
Роксоляна Свято
Кількість сторінок
208
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Рецензії
  •  
    Сучасна класика фемен-прози 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Історії, які автор розповідає в своїх творах, це маленькі драми, що розгортаються в звичній обстановці. Її героїні - звичайні жінки, сильні й слабкі, щодня залишаються наодинці з самими собою та своїми «жіночими проблемами». Розкриваючи ситуацію за допомогою деталей, на які прийнято не звертати уваги, Дракуліч проводить паралель з тим, як замовчуються і не помічаються, здавалося б, дрібні проблеми, пов'язані з дискримінацією жінок.
    «Щоб пояснити людині щось, потрібно розповісти історію. Скажіть, що під час комунізму жінкам Східної Європи було важко дістати косметику, і це буде сприйнято як сухий факт. Розкажіть історію однієї жінки в деталях, і її почують», - так говорить Славенка, підтверджуючи про свою книгу.
    У збірці есе «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» письменниця показує повсякденне життя жінок Східної Європи під гнітом соціалізму, труднощі, з якими вони стикалися, намагаючись забезпечити себе хоча б речами першої необхідності. Видання є примітним, у першу чергу тому, що це є перша робота в жанрі документальної прози, де показується життя жінок при комуністичних режимах.
    Славенка Дракуліч розповідає про страшні життєві потрясіння, роздумує над важливістю матеріального та духовного, пояснює, як ламається жіноча ідентичність і яку роль в цьому відіграє політика. Автор також досліджує життя різних жінок, які, перебуваючи в складних обставинах, йшли на відчайдушні заходи, щоб відчувати себе Жінками. «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» - це, по суті, оголений нерв письменниці, а її історії - нагадування про цінність кожного життя.
    Автор стверджує, що комунізм - це стан розуму, а не політична ідеологія чи спосіб управління. Це умовний спосіб життя, спосіб мислення. «Насправді ж комунізм зберігається в поведінці людей, у виразі їхніх облич, у тому, як вони думають». І як не намагалися жінки, прості хорватки, вести боротьбу з цим режимом, способом мислення, підпільно пропагуючи ідеї свободи, та з настанням цієї самої свободи, вони не отримали ніяких дивідендів. Не отримали владу, або ж хоча б право висловлювати власні погляди. Політика - виключно для чоловіків! З чим Дракуліч категорично не хоче миритися. Саме нерівність жінки та чоловіка в питаннях політики є, як вона вважає, найбільшим злочином авторитарної влади.
    Що найцікавіше, деякі речі, про які згадує Славенка, знайомі нам усім, «рожденным в Советском Союзе», до болі. Ніби це вчора було. Особисто я ще пам’ятаю часи «збиральництва», коли всілякі речі збирались та використовувались повторно. Але не через свідомість про погану екологію, а через відсутність альтернативи. А ще страх, тяжка боязнь дефіциту, що досі притаманний поколінню наших батьків та дідів (мій дід досі садить стільки картоплі на городі, скільки й за два сезони з’їсти не можна).
    Мотиви Дракуліч - комунізм та долі жінок. Партійна диктатура та цензура, ідеологія та омріяний пролетаріями світ. Добре, що він так і не настав. Кожен розділ - опис якогось блага, якого були позбавлені люди того часу - харчі, предмети гігієни, косметичні засоби…. Таких речей було насправді дуже багато. І їх вона пов’язує з жінками, їх участю в цьому світлі. Наприклад, згадуючи туалетний папір та прокладки, Славенка говорить, що те, що їх не було в обіході - то справжній злочин проти жіноцтва. Або ж квартири-комуналки, в яких живеш з парою-трійкою чужих людей…. Найстрашніше те, що весь цей жах може повернутись. Бо у нового покоління українців немає імунітету до червоних прапорців. Тому, вважаю, такі книги мають бути прочитані кожним свідомим українцем, особливо, молодим поколінням. Щоб застерегти себе від участі дідів-батьків, не стати в один момент «ватою», планктоном, який пливе за течією. Куди скаже бог-правитель і партія.
  •  
    Пережили, і навіть сміялись. 80% користувачів вважають цей відгук корисним
    Кожного разу, як я приходила до мами допомогти помити вікна в її квартирі, ми, розкручуючи і ледь тримаючи величезну і дуже важку раму, обидві бубніли, що архітектором і дизайнером цього будинку зразка 1970-х точно був чоловік, якому ніколи в житті не доводилось мити вікна, і що жодна жінка, якби її питали, не затвердила б цього проекту. Але не питали, і про такі "дрібниці" не думали.
    Книга Славенки Дракуліч - це збірка есеїв про життя в комуністичній країні з точку зору жінки. Тобто, про все те буденне і "приземлене", що було неважливим, другорядним і не вартим уваги на відміну від "високих" і "благих" намірів будівництва соціалістичного "раю" в усьому світі. Тому готування, закупи, прання, догляд за дітьми, самореалізація жінок в країнах соцтабору - теми, які довший час залишались невидимими і незрозумілими для людей з-поза, і в певній мірі, для покоління 2000-х.
    Відразу зазначу, що описи буденного життя в Югославії 1950-1960х, мені, чиє дитинство припало на 1980-ті, до болю знайомі. Ми сиділи в цьому глибше і довше, тому виварювання білизни на плиті, відсутність будь-якої пральки, фарба для волосся одного відтінку, маски з огірка, шите і в`язане вбрання, парфуми і шуба як велика "буржуазна" мрія кожної жінки, захламлені "про всяк випадок" кладовки, черги за продуктами, туалетний папір як "розкіш", recycling як спосіб виживання - це все часи мого дитинства "пізнього совка". Але, жителі Югославії могли їздити до Австрії і Італії, читати книжки іноземними мовами і дивитись "буржуйське" телебачення - і тут я зітхаю, розуміючи, наскільки ми "відстали" в головах, будучи цілковито відгородженими від світу. І можу тільки дякувати долі за величезну антену нашої дев`ятиповерхівки, де "ловилось" польське телебачення. І саме зараз, двадцять років опісля першої публікації, прийшов час на українське видання цієї книги.
    Звичайно, є багато побутових речей, за які соромно, і які хочеться забути, як страшний сон. І не раз чула питання, а навіщо це згадувати: було, минуло... Не минуло. Бо багато проблем сьогодення звідтам. І оцей шалений консьюмеризм, політична (не)культура, екологічна напівсвідомість - все через те, що ми не наїлися і не напробувалися. Нам все ще страшно, що відберуть, що не буде, що не встигнемо, тому треба брати якмога більше тут і тепер. Тому й безліч машин, а не роверів, на вузеньких вулицях. Тому і шуби в переповнених маршрутках. I а-ля барокові інтер`єри в панельках. І супер дорогі телефони в кредит, і вегетаріанство, що ще в нашій країні довго буде маргінальним рухом для "ситих".
    Але це наш досвід, і, можливо, наша сила. Непроговорений досвід, для якого важко підібрати слова, тому добре, що перекладаються такі книги.
    І попри все, ми сміялися, і пережили. Тепер головне не повернути, і з виживання, нарешті, перейти на стадію розвитку.
    Читайте, згадуйте, рефлексуйте. Дуже рекомендую усім!
Купити - Як ми пережили комунізм і навіть сміялися
Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

Звичайна ціна: 160 грн

Спеціальна ціна: 112 грн

Є в наявності
 
Інформація про автора

Славенка Дракуліч (Slavenka Drakulić, нар. 1949) — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), час від часу дописує у Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія), Dagens N...

Детальніше

Рецензії Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    Сучасна класика фемен-прози 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Історії, які автор розповідає в своїх творах, це маленькі драми, що розгортаються в звичній обстановці. Її героїні - звичайні жінки, сильні й слабкі, щодня залишаються наодинці з самими собою та своїми «жіночими проблемами». Розкриваючи ситуацію за допомогою деталей, на які прийнято не звертати уваги, Дракуліч проводить паралель з тим, як замовчуються і не помічаються, здавалося б, дрібні проблеми, пов'язані з дискримінацією жінок.
    «Щоб пояснити людині щось, потрібно розповісти історію. Скажіть, що під час комунізму жінкам Східної Європи було важко дістати косметику, і це буде сприйнято як сухий факт. Розкажіть історію однієї жінки в деталях, і її почують», - так говорить Славенка, підтверджуючи про свою книгу.
    У збірці есе «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» письменниця показує повсякденне життя жінок Східної Європи під гнітом соціалізму, труднощі, з якими вони стикалися, намагаючись забезпечити себе хоча б речами першої необхідності. Видання є примітним, у першу чергу тому, що це є перша робота в жанрі документальної прози, де показується життя жінок при комуністичних режимах.
    Славенка Дракуліч розповідає про страшні життєві потрясіння, роздумує над важливістю матеріального та духовного, пояснює, як ламається жіноча ідентичність і яку роль в цьому відіграє політика. Автор також досліджує життя різних жінок, які, перебуваючи в складних обставинах, йшли на відчайдушні заходи, щоб відчувати себе Жінками. «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» - це, по суті, оголений нерв письменниці, а її історії - нагадування про цінність кожного життя.
    Автор стверджує, що комунізм - це стан розуму, а не політична ідеологія чи спосіб управління. Це умовний спосіб життя, спосіб мислення. «Насправді ж комунізм зберігається в поведінці людей, у виразі їхніх облич, у тому, як вони думають». І як не намагалися жінки, прості хорватки, вести боротьбу з цим режимом, способом мислення, підпільно пропагуючи ідеї свободи, та з настанням цієї самої свободи, вони не отримали ніяких дивідендів. Не отримали владу, або ж хоча б право висловлювати власні погляди. Політика - виключно для чоловіків! З чим Дракуліч категорично не хоче миритися. Саме нерівність жінки та чоловіка в питаннях політики є, як вона вважає, найбільшим злочином авторитарної влади.
    Що найцікавіше, деякі речі, про які згадує Славенка, знайомі нам усім, «рожденным в Советском Союзе», до болі. Ніби це вчора було. Особисто я ще пам’ятаю часи «збиральництва», коли всілякі речі збирались та використовувались повторно. Але не через свідомість про погану екологію, а через відсутність альтернативи. А ще страх, тяжка боязнь дефіциту, що досі притаманний поколінню наших батьків та дідів (мій дід досі садить стільки картоплі на городі, скільки й за два сезони з’їсти не можна).
    Мотиви Дракуліч - комунізм та долі жінок. Партійна диктатура та цензура, ідеологія та омріяний пролетаріями світ. Добре, що він так і не настав. Кожен розділ - опис якогось блага, якого були позбавлені люди того часу - харчі, предмети гігієни, косметичні засоби…. Таких речей було насправді дуже багато. І їх вона пов’язує з жінками, їх участю в цьому світлі. Наприклад, згадуючи туалетний папір та прокладки, Славенка говорить, що те, що їх не було в обіході - то справжній злочин проти жіноцтва. Або ж квартири-комуналки, в яких живеш з парою-трійкою чужих людей…. Найстрашніше те, що весь цей жах може повернутись. Бо у нового покоління українців немає імунітету до червоних прапорців. Тому, вважаю, такі книги мають бути прочитані кожним свідомим українцем, особливо, молодим поколінням. Щоб застерегти себе від участі дідів-батьків, не стати в один момент «ватою», планктоном, який пливе за течією. Куди скаже бог-правитель і партія.
  •  
    Пережили, і навіть сміялись. 80% користувачів вважають цей відгук корисним
    Кожного разу, як я приходила до мами допомогти помити вікна в її квартирі, ми, розкручуючи і ледь тримаючи величезну і дуже важку раму, обидві бубніли, що архітектором і дизайнером цього будинку зразка 1970-х точно був чоловік, якому ніколи в житті не доводилось мити вікна, і що жодна жінка, якби її питали, не затвердила б цього проекту. Але не питали, і про такі "дрібниці" не думали.
    Книга Славенки Дракуліч - це збірка есеїв про життя в комуністичній країні з точку зору жінки. Тобто, про все те буденне і "приземлене", що було неважливим, другорядним і не вартим уваги на відміну від "високих" і "благих" намірів будівництва соціалістичного "раю" в усьому світі. Тому готування, закупи, прання, догляд за дітьми, самореалізація жінок в країнах соцтабору - теми, які довший час залишались невидимими і незрозумілими для людей з-поза, і в певній мірі, для покоління 2000-х.
    Відразу зазначу, що описи буденного життя в Югославії 1950-1960х, мені, чиє дитинство припало на 1980-ті, до болю знайомі. Ми сиділи в цьому глибше і довше, тому виварювання білизни на плиті, відсутність будь-якої пральки, фарба для волосся одного відтінку, маски з огірка, шите і в`язане вбрання, парфуми і шуба як велика "буржуазна" мрія кожної жінки, захламлені "про всяк випадок" кладовки, черги за продуктами, туалетний папір як "розкіш", recycling як спосіб виживання - це все часи мого дитинства "пізнього совка". Але, жителі Югославії могли їздити до Австрії і Італії, читати книжки іноземними мовами і дивитись "буржуйське" телебачення - і тут я зітхаю, розуміючи, наскільки ми "відстали" в головах, будучи цілковито відгородженими від світу. І можу тільки дякувати долі за величезну антену нашої дев`ятиповерхівки, де "ловилось" польське телебачення. І саме зараз, двадцять років опісля першої публікації, прийшов час на українське видання цієї книги.
    Звичайно, є багато побутових речей, за які соромно, і які хочеться забути, як страшний сон. І не раз чула питання, а навіщо це згадувати: було, минуло... Не минуло. Бо багато проблем сьогодення звідтам. І оцей шалений консьюмеризм, політична (не)культура, екологічна напівсвідомість - все через те, що ми не наїлися і не напробувалися. Нам все ще страшно, що відберуть, що не буде, що не встигнемо, тому треба брати якмога більше тут і тепер. Тому й безліч машин, а не роверів, на вузеньких вулицях. Тому і шуби в переповнених маршрутках. I а-ля барокові інтер`єри в панельках. І супер дорогі телефони в кредит, і вегетаріанство, що ще в нашій країні довго буде маргінальним рухом для "ситих".
    Але це наш досвід, і, можливо, наша сила. Непроговорений досвід, для якого важко підібрати слова, тому добре, що перекладаються такі книги.
    І попри все, ми сміялися, і пережили. Тепер головне не повернути, і з виживання, нарешті, перейти на стадію розвитку.
    Читайте, згадуйте, рефлексуйте. Дуже рекомендую усім!
  •  
    Для тих, хто пам'ятає морозиво по 9 копійок і ковбасу по 2,20 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Дивна штука людська пам'ять. Чомусь вона зберігає гарне і приємне, а те, що не сподобалося, відкидає на задвірки свідомості. Книга Славенки Дракуліч "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" - історія про те, що хочеться забути, але варто пам'ятати. Незважаючи на тривалий шлях до українського читача, конкретно ця книга хорватської журналістки є дуже на часі. Адже в Україні вже встигло вирости покоління тих, хто знає про Радянський Союз лише за розповідями бабусь і прагне до загальної "рівності".

    "Як ми пережили комунізм..." - це збірник розповідей про життя різних жінок соціалістичного табору з країн Балканського півострова і Східної Європи. Перед нами комунізм із жіночим обличчям у всій його потворності. Кожна глава - окреме есе, окрема доля і окрема історія про те, чого не було. Туалетний папір, шампунь, пральний порошок, фарба для волосся, предмети жіночої гігієни, солодощі, іграшки... Ніколи не знаєш, що буде оголошено предметами розкоші і зникне з прилавків наступним. Квартири, розділені на кілька сімей родичів, або із "підселенням" взагалі незнайомих людей. Неможливість мати власну думку, що є відмінною від політики партії. Тотальна цензура. Відсутність побутових речей, зокрема пральних машин, що були звичними для жителів некомуністичних держав. Це все і є комунізм.

    Та комунізм, на думку хорватської авторки, - це не просто спосіб правління державою чи ідеологічна складова. Передовсім, це стан мислення, який неможливо викорінити зі свідомості "постраждалих" навіть за багато років. Він написаний на обличчях і реалізується нами сьогодні на практиці повторним використанням одноразових речей і активним збиранням того, що інші вважають сміттям. Щеплення від комунізму , яке ми отримали свого часу, не виявилося вічним. Тож книга Славенки Дракуліч може допомогти в ревакцинації і нагадати про те, що ковбаса по 2,20 не може бути сенсом людського життя.
  •  
    Книга, яка дуже потрібна в сучасному світі 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    "Кінець комунізму й досі далеко, адже комунізм - більше, аніж політична ідеологія чи метод урядування: він є станом душі. Політична влада може змінитися за одну ніч, економічне та соціальне життя невдовзі теж підтягнуться, але людські особистості, сформовані комуністичними режимами, в яких вони живуть, змінюються повільніше. Їхні характери так глибоко увібрали певний набір цінностей, спосіб мислення та сприйняття світу, що відхід від цього трибу існування триватиме дуже довго" (с) написала у 1991 році хорвацька письменниця Славенка Дракуліч.
    І як же вона була права! Скільки в нашій країні ще залишилось людей, що сумують за СРСР, а його ж вже немає більш ніж 25 років.
    "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" треба читати всім, хто з ностальгією згадує ті часи або захоплюється ними.
    Читаючи цю книгу, чомусь згадала, як у школі нам дали завдання попитати старших родичів і записати їх спогади. Батьки моєї подруги розказали їй про безкоштовне навчання у ВНЗ за часів СРСР і квартири для робітників. Моя ж бабуся розказала про розкулачування і те, як вона порізала чорну спідницю своєї матері, щоб вивісити траурний прапор на знак жалоби у день смерті Сталіна (це було зроблено маленькою дівчинкою, щоб їх двір не вирізнявся від сусідніх, а мати її навіть не сварила за зіпсовану спідницю, бо було б значно гірше, якби хтось доніс, що їх родина не сумує за Генсеком). Подруга отримала найвищий бал за спогади своїх рідних, а я ні. Наша вчителька вирішила, що спогади моєї бабусі не відображають тогочасну дійсність і є занадто індивідуальними. А ми, між тим, навчалися у вільній державі Україні, де вже відкрито писали про жахіття сталінізму і комунізму.
  •  
    Комунізм -- не лише ідеологія 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Збірка есеїв ,,Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" відомої хорватської журналістки та письменниці Славенки Дракуліч (видавництво ,,Yakaboo Publishing", переклад -- Роксолана Свято, 2019) -- книга, яку особливо ,,зацінять" жінки, котрі пережили комунізм -- наші мами й бабусі. І хоч моє дитинство припало на 90-ті, деякі описані речі виявились неначе з реалій тих часів -- часів тотального дефіциту та повторного використання одноразових речей... Та й узагалі цю книгу варто прочитати теперішній молоді, адже жоден ,,сухий" підручник з історії не зможе так яскраво та ,,живо" проілюструвати радянський побут, хай навіть і не нашої країни, а далеких комуністичних Балканів. Бо, як стверджує авторка (і з цим важко не погодитись), що комунізм -- це не просто ідеологія, а спосіб мислення.

    Комунальні квартири, пральний порошок і пралька, фарба до волосся та косметика, іграшки, мило, засоби гігієни для жінок... Хто б міг з нас, сучасних людей, яких наявність вищеперелічених предметів практично на кожному кроці сприймається як щось незмінне та абсолютно доступне геть усім, подумати, що у комуністичних державах усе це вважалося... буржуйськими ,,замашками", тож просто або не існувало на магазинних полицях, або поступало в настільки мізерних кількостях, що лише ,,свої" могли це придбати... Що ж до ідеологічної еліти в цей самий час, то вона -- от парадокс! -- не лише не гребувала жити по-буржуйськи, а й з неабияким шиком...

    Як же виживали ,,маленькі" жінки в таких нежіночих умовах? Як залишалися берегинями домашнього вогнища, виховуючи дітей та залишаючись при цьому усміхненими, попри все? Про це ми дізнаємось з есеїв, де у кожному крізь призму дефіциту певного атрибуту ,,розкоші" показане життя пересічної жінки, такого собі узагальненого образу жінки доби комунізму на Балканах, в котрому так легко упізнати радянську жінку і, на жаль, й декотрих теперішніх: комунізм -- це ще й спосіб мислення.
  •  
    Пережили, але не розпрощались 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    І смішно, і сумно. Це реальні історії про життя за комунізму, які хорватська журналістка Славенка Дракуліч записувала у 1990му, подорожуючи різними містами соціалістичного табору.

    Закритість кордонів, пропаганда, дефіцит на дефіциті. Для вигляду — усі рівні, усім порівну. На ділі ж номенклатура ходить в шубах, решта бідні як соколи. Зате однаково бідні, хоч в чомусь рівність.

    Женучись за панування на всій землі і навіть у космосі, режим мало зважав на права людини і її гідність. Саме тому, вважає вона, і програв — через недовіру і страх людей за майбутнє.

    Виконуючи "пятилетку за три года" люди десятиліттями могли ходити в туалет із газеткою, а жінки використовували порвані на тряпки старі речі замість прокладок. От дивлячись із 2019 року: хіба може бути щось принизливіше для людини на самому базовому рівні, ніж це? Хіба така людина відчуватиме, що може кардинально змінити своє життя і світ навколо?

    Дракуліч багато пише саме про життя жінок у той час. Наприклад, про прання без машинок, для якого відводився весь день: замочування, прання руками, виварювання, крохмаління, розвішування, прасування. Це ж каторга. Але ж пральні машинки не стріляють і метал не обробляють, тому партії було не дуже цікаво розвивати ці технології.

    Проте люди жили собі. Хотіли бути щасливими, красивими. В одному з есе Дракуліч згадує власну маму, в якої було лише 2 помади. Такі яскраві, вирви-око — інших відтінків було не дістати.

    І я зловила себе на тому, що і зараз же старі жінки досі малюються такими ядючими рожевими помадами. Такими, як були колись у них.

    Ці кольори, звісно, геть не пасують. Ні зараз, ні тоді. Нікому. Але мабуть коли стільки часу живеш в режимі "два відтінка на Союз", то звикаєшся. Навіть якщо зараз доступно 125 варіантів рожевих помад — час того покоління для експериментів уже в минулому.
  •  
    Комунізм - це бацила, яка є в кожному з нас. 50% користувачів вважають цей відгук корисним
    Скоріш за все для людей, що проходили повз і які звертали на мене увагу, я була чимось на кшталт дивини. Дівчина, що читає "Як ми пережили комунізм і навіть сміялись" Славенки Дракуліч (написана у 1991 році) на вулиці, в маршрутці, в метро - незвичне явище в нашому суспільстві, ніж щось таке, що має викликати повагу, розуміння та захоплення.

    Я мала б читати Космополітан, чи Воґ. Я мала б вдягатися "по моді", або хворіти новинками у світі геаулоронової кислоти, але не склалось. Я мала б знатися на якості нової туші для вій, чи слідкувати за тим, наскільки у мене правильної форми брови, але ні. Я читаю про комунізм і як люди по Східну сторону Берлінського муру викорінювали із своєї свідомості цю бацилу.

    Я давно не тримала в руках глянець, я не дивлюсь "Світське життя" і "Холостяк", але за день "проковтнула" книгу.
    Мабуть тому у мене і друзів особливо близьких нема за виключенням пари-трійки найближчих з дитинства. Іншим зі мною не цікаво. Чи мені з ними?

    Мене хвилюють питання дефіциту і того, як це явище сидить в нас і досі, але я спокійно переживу ненаявність ще однієї кофти в шафі. Мене хвилює те, як люди себе відчували після повалення Берлінської стіні і як це відобразилось на долі окремо взятої дівчини. Мене не хвилюють мої "мішки під очима", але мені цікаво, чому питання жіночої ідентичності в суспільстві і фемінізму зараз засуджується.

    Я би хотіла, аби важливою була просвіта. Коли читаєш цю книгу, волосся стає дибки, бо приходить розуміння, що комунізм, як явище є в кожному з нас. В наших мізках, рухах, уявленнях, сприйнятті життя і ставленні до людей. Коли ви чуєте в середовищі, що декомунізація "кому вона потрібна?", знайте, це середовище хворе, невиліковне, або важковиліковне. На жаль, ми і досі в ньому існуємо.
    Тому перейменування вулиць, міст, десакралізація "совєцьких" принципів, повалення пам'ятників - це найменше, що суспільство має зробити.
    Бо комунізм - в нашій крові.
    А спустошення артерій - це смерть. І не всі можуть знайти замінники для нормального функціонування і життя. Не всім ці замінники потрібні.

    Читаючи цю книгу я бачу паралелі із сьогоденням. У розрізі останніх подій я з жахом констатую, що 75% людей нашої країни, так і сидять на голці. Коли я бачу надію в пості на прийдешнього месію, я розумію, що це паростки бажання "не дьоргаться", коли люди чекають на пАкрАщення без бажання дотримуватись законів - це небажання думати і приймати ситуацію адекватно. Нарешті, коли я бачу понівечені пам'ятники героям сьогодення, а на противагу цьому бажання харків'ян відновити додекомунізаційну назву проспекту в місті - це для мене тривожний знак. Це - біль.
    Коли я чую, що мовний закон це зло, я вити хочу від люті, бо люди, які це стверджують взагалі не розуміють, хто вони і ким є в цій державі. Бо будь-які зміни для них - це страх перед незвіданим. А жити по плану - легше. Так все зрозуміло і стабільно. Ну і що, що на прилавках лиш ковбаса одного сорту, зате вона завжди є. Це - стабільність.


  •  
    Взгляд изнутри
    Я никогда не любила коммунизм или социализм и не доверяла им, но мне никогда не нравилось, как люди считают других людей, живущих в рамках этой системы, бедными дураками. Поэтому книга "Как мы пережили коммунизм и даже смеялись" очень важна. Это очень важные мемуары, которые помогают понимать как темную сторону коммунистического идеализма, так и то, как живущие в тех условиях люди справлялись и находили собственные средства свободы и индивидуальности.

    Забавный и пронзительный рассказ Дракулич из первых рук о жизни в марксистской Югославии показывает взлеты и падения жизни в коммунистическом обществе. И более того - это также книга о том, каково быть женщиной в таких обстоятельствах. Автор на самом деле обладает острым чувством юмора, что делает книгу очень интересной. Вы не ожидаете, что кто-то, кто живет в такой атмосфере, проявит такую ​​уравновешенную честность и юмор, но она это делает, и ее взгляд на жизнь вокруг нее - это нечто совершенно другое. В то время как книга, возможно, является предупреждением для всех нас в эпоху, когда коммунизм и социализм рассматриваются как прогрессивные и справедливые течения, что равенство - это не всегда так просто. Потрясающе!
  •  
    Как мы пережили коммунизм
    Книга, от которой совсем не смешно. Славенка рассказывает, как жилось странам восточной Европы (Югославия, Польша, Болгария, Венгрия, Румыния, Чехословакия) при социалистическом режиме. Я привыкла слышать истории родителей, бабушек и дедушек о советских буднях. Но никогда не задумывалась, что СССР была не единственной такой. Признаюсь, поначалу у меня было пренебрежительное отношение к историями Славенки. Я сравнивала написанное со знакомыми "советскими" историями, и казалось что в книге нет ничего "такого", что им ещё повезло, и бывает и гораздо хуже. Да, знаю, что такой подход неправильный, но ничего не могу с собой поделать. И вообще часто ловила себя на том, что их истории 70-80х годов во многом перекликаются с моими детскими воспоминаниями из 90-х. Становилось грустно, что мы ещё более отсталые. А потом пошли рассуждения авторки о разных вещах, от моды до экологии и феминизма в контексте того времени. Это стала моя любимая часть. Над некоторым я раньше даже не задумывалась, но её мысли показались мне интуитивно правильными, и кстати учитывая, что книга написана в 1991 году, очень современными и актуальными. Эта книга о важных вещах. Для западного мира, который вообще был не в курсе. Для нас, как ностальгия и пища для размышлений. Для будущего поколения, как напоминание, когда истории от бабушек будут вспоминать я все реже.
  •  
    Скажу честно, я ожидала большего!
    Славенка рассказывает в основном про бытовые мелочи в странах коммунистической Европы.
    Например о том что ее бабушка стирала руками, а в 70х у них уже была современная стиральная машинка. В 70х, Карл! Да еще моя мама в 90-х стирала вещи в малютке. Про отсутствие прокладок, туалетной бумаги и косметики, про очереди за апельсинами и колу в кофейнях. В этих вопросах бедной Украине повезло еще меньше. То чему ужасается Славенка, в свои современные 90-е (а книга написана именно тогда) тогда все еще была реальность моих родителей и бабушек.

    Примерно в то время когда моя мама в юности ездила в Чехословакию, восхищалась их уровнем жизни и привозила оттуда модную одежду, авторка летает в Нью-Йорк и сравнивает уже с их уровнем жизни.

    Да, то что в Украине было хуже - не обесценивает проблемы Югославии, Польши или Болгарии, но лично у меня не вызывает бурных эмоций, не поражает и не удивляет.
    Поэтому написана книга больше для Запада, а не для нас.

    Помимо этого в книге показаны зачатки феминизма в восточной Европе. Несколько женщин объединялись в группы - и это уже считалось феминистичим сообществом. Как им было тяжело: "Жінки не беруть тут на себе ініціативу. Вони чекають, поки хтось вирішить іхні проблеми".
    Поднимаются вопросы экологии и конечно политики.

    3.5/5⭐
  •  
    Сіра буденність червоних режимів
    Почати цю рецензію хочу трохи незвично, а саме зі слів щирої подяки команді Yakaboo, адже книгу Славенки Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» я отримав від неї у подарунок за перемогу в конкурсі. Чудово, що ви ділитеся із читачами такими книжками, бо сам би я її, можливо, й не купив, а от завдяки приємній несподіванці з’явилася нагода відкрити для себе напрочуд талановиту хорватську авторку. Тож ще раз сердечно дякую.
    Тепер власне про книгу. Тоталітаризм можна описати й пізнати різними способами. Покоління доби української незалежності, котре, на щастя, народилося і зросло вже в принаймні відносно вільній країні, здебільшого формує власне уявлення про нацизм чи комунізм на підставі оповідей старших родичів або звертається до книжок. Якщо зосередити увагу саме на друкованому слові, то тут вибір досить широкий. Можна, звісно, зібрати бібліотеку грубезних томів, присвячених кривавій історії XX століття чи теорії режимів. А можна прочитати «1984» Джорджа Орвелла і через художній текст зрозуміти про тоталітаризм все. Це дві різні стратегії пізнання. Так само, коли ми говоримо про злочини комунізму, зазвичай згадуємо Розстріляне відродження, Голодомор, дисидентський рух тощо. Певна річ, про всі ці темні сторінки нашого нещодавнього минулого потрібно пам’ятати, проте не менш важливо показати й інший, так би мовити «буденний», бік комунізму. Адже тоталітарна ідеологія не лише знищувала активних опонентів режиму – вона накладала свій брудний відбиток на приватне життя і побут кожного пересічного мешканця країни.
    Збірка «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» цінна передусім саме тим, що оповідає не про героїв-дисидентів, а про досвід виживання звичайнісіньких людей. Вона про опір, але опір побутовий, що лише згодом переріс у політичний. Вважаю, ця книга може бути надзвичайно корисна та повчальна для сучасної молоді, яка зазвичай навіть гадки не має про дефіцит товарів і часто-густо уявляє комунізм таким собі раєм безкоштовної халяви. Славенка Дракуліч розвіює подібні рожеві ілюзії, що робить її тексти, написані на початку 90-х для західної авдиторії, шалено актуальними тепер насамперед у Східній Європі. Авторка переконливо і на конкретних прикладах показує, як комунізм принижував людську гідність і нехтував базовими потребами навіть найлояльніших своїх прихильників. Я би лиш зробив одне важливе застереження: тим українцям, які читатимуть цю книжку, не слід забувати, що Югославія навіть за комуністичних часів була країною небаченого в СРСР матеріального добробуту й порівняно великої особистої свободи. Капіталістична Європа розташовувалася надто близько до Балкан і маршал Тіто волів провадити гнучку зовнішню політику, не пориваючи остаточно всіх зв’язків із західними сусідами. Разючі відмінності між життям у Югославії та СРСР раз по раз проступають на сторінках книги: скажімо, маленька Славенка мала можливість відвідувати родичів в Італії, згодом неодноразово подорожувала до Америки, отримувала з-за кордону книжки…. Тогочасним українським інтелектуалам годі було навіть мріяти про щось подібне, і це одна з причин, чому країнам Центральної Європи після падіння комунізму вдалося досить швидко здійснити стрімкий стрибок уперед, натомість Україна досі розривається між Сходом і Заходом. Такий от парадокс: пані Дракуліч писала свою книгу для того, аби заможний західний споживач бодай на мить уявив злиденне життя в соцтаборі, натомість тепер збірка потрапила до авдиторії з іншої комуністичної країни й читаючи вміщені в ній історії ти усвідомлюєш, що часом навіть заздриш авторці….
    Книгу поділено на дев’ятнадцять коротких розділів, кожен з яких присвячено певному аспектові повсякденного життя за комунізму. Головну увагу зосереджено на побуті жінок і річ тут, гадаю, не лише в ідеологічній позиції авторки, хоча її феміністичні переконання, безперечно, також далися взнаки. Просто зазвичай саме жінки несуть на своїх тендітних плечах виснажливий тягар щоденних домашніх клопотів, надто ж у країнах соціалістичного табору. Де дістати продукти щоб приготувати сімейну вечерю? У що вдягтися та як правильно доглядати за собою, не маючи навіть найнеобхідніших речей? Ці та безліч інших подібних питань зазвичай не привертають уваги «сильних світу цього», бо нібито не є політичними. Зате вони особливо відчутно вказують людині на злиденність її буття, упослідженість власного становища. Ти не живеш, а виживаєш. Приниження в побуті врешті-решт обертаються політичним вибухом. Фінальний висновок авторки: «комунізм зазнав поразки через недовіру і страх людей за майбутнє».
    Не маю наміру переказувати змісту всієї книги, однак хочу звернути вашу увагу на два тексти. По-перше, я не міг без щему в серці читати есе «День, коли, кажуть, почнеться війна», бо як вимушений переселенець з власного сумного досвіду надто добре знаю і розумію усе, про що там йдеться. До війни дійсно неможливо підготуватися, бо ти до останнього женеш від себе навіть думку про можливість катастрофи, ховаєшся за вдаваним спокоєм. Добре пам’ятаю, як буквально в переддень початку активних бойових щиро дивувався перелякові друзів із інших областей і країн, навіть трохи кепкував з них. Мовляв, та ви що, яка війна?! У нас усе мирно і спокійно, продукти в магазинах є! А невдовзі довелося терміново тікати…. Друге есе, котре мене зачепило, називається «Про якість настінної фарби у Східній Європі», але воно насправді не про фарбу, а про міста. Воно про те, що міста соціалістичного табору мали такий занедбаний вигляд порівняно із західними, бо їхні мешканці не почували себе відповідальними за публічний простір, охоче перекладали піклування про нього на державу. Коли читав це, подумки виникали очевидні паралелі із теперішнім засміченням українських міст. Що ж, з часової дистанції есе дає підстави для стриманого оптимізму. Я особисто не бував у Хорватії, але знайомі твердять, що міста там у значно кращому становищі порівняно з українськими, отже, політичні зміни таки вплинули позитивно на громадянську самосвідомість. Сподіватимемося, що й у нас аналогічні зрушення не забаряться.
    Отож, книжку «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» вважаю дуже цікавою та корисною, надто ж для тих молодих читачів, які мають про комунізм вельми туманне уявлення. Книга невелика за обсягом, тому прочитати її можна досить швидко. Тішить, що останніми роками в Україні почали нарешті перекладати такий актуальний нонфікшн. Дякую Yakaboo Publishing і персонально Оксані Форостині за успішну реалізацію цього важливого видавничого проєкту.
  •  
    "Як ми пережили комунізм і навіть сміялись"
    Ця книга це щось до болі знайоме, гірке, але варте прочитання. Як жили наші батьки, бабусі? Що їм доводилось переживати?
    Книга дуже багато роз'яснює, це збірка невеликих історій де розповідається про те, як жили люди тоді і яка була недосконала конструкція Радянського союзу. Жінки не мали змогу бути жінками, вдягали те, що просто можливо було знайти, не було ні фарб для волосся, ні вибору їжі, не було нічого... Але тим не менш люди, залишались людьми. Це,мабуть, мій найглобальніший висновок з цієї книги, так, люди жили бідно, але вони мали, щось більше. А зараз що? Ми маємо все і не маємо нічого. Ми маємо ресурси для життя, але ми не людяні, в нас є можливості, але ми їх не цінуємо.
    Книгу можна перечитувати в різному віці, в кожному ми будемо бачити щось нове, щось розумітимемо краще. Але вона однозначно варта уваги. Десь книга важка і до болі сумна, але заставляє задуматись. Заставляє зрозуміти, що живемо ми в дуже навіть розкішних умовах, в порівнянні з тим, що мали наші батьки. І потрібно не забувати те, що в нас є, варто цінувати, а не вічно жалітись як все погано
 
Характеристики Як ми пережили комунізм і навіть сміялися
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Yakaboo Publishing
Мова
Українська
Рік видання
2019
Рік першого видання
1992
Перекладач
Роксоляна Свято
Кількість сторінок
208
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
60х84/16 (145х200 мм)
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
1500
ISBN
978-617-7544-10-3 
Вага
300 гр.
Тип
Паперова
 

Про автора Як ми пережили комунізм і навіть сміялися