Мабуть, ті, хто залишилися незадоволеними книгою, просто не зрозуміли Йогансена. Спочатку треба познайомитися з його особистістю. Він точно не мав на меті писати наукпоп з порадами для початківців в письменництві)) Те, що він специфічний - це, безперечно, факт.

Взагалі, я придбала книжку з двох причин. По-перше, була присутня на презентації її Ростиславом Семківим на Книжковому арсеналі, і, мушу визнати, розповідав він дійсно цікаво - і про фабулу, і про те, що не варто сідати за оповідання, поки остаточно не продумаєш його кінцівку, і про особливості вигадування персонажів... По-друге, мене таки підкупило оформлення, бо я обожнюю бузковий колір, та й шрифт, ніде правди діти, мені дуже навіть сподобався. Правду казав лектор - візьміть старий текст, гарненько його оформіть - і ви привернете увагу. Але... в конкретному випадку, на жаль, цим все й закінчилося. Чим-чим, а практичним посібником книгу Майка Йогансена назвати не можна. Це радше збірка аналітичних літературно-історичних статей, причому спостерігається в тексті настільки величезна міра зверхньості, що важко повірити, що він мав на меті допомагати , а не когось пригнобити. "Є тільки дві точки зору - моя і неправильна" - цю фразу варто було б зробити візитівкою для книги. Зі слів Йогансена ніби складається враження, що письменників в Україні взагалі не було, окрім як по селах - мовляв, ніхто нічого не знає, жодної теорії, а література - це тільки можливість посвітити од сміху зубами. Кількість практичних порад, нарахованих мною у всій збірці, можна перерахувати по пальцях - і, кажучи відверто, сама презентація "...оповідання" була набагато інформативнішою, ніж його зміст. Та й читання нагадує наштовхування на "підводні камінці", якими є суржик. Відбувається когнітивний дисонанс: сучасне оформлення - ледве-ледве сформований український публіцистичний стиль. Звісно, своєрідним "попередженням" є фраза в анотації про те, що автор геть не гребував послуговуватися досить ядучим сарказмом, проте як виправдання це звучить слабенько.

Я була неприємно здивована, коли отримала цю книгу. Після прочитання вона здалася мені не дуже актуальною, а сам текст попервах був важкуватим для сприйняття, бо стиль викладу думок у Йогансена, як на мене, не дуже. Третина книжки відведена під теорію – роздуми автора на тему, що таке мистецтво і як створюються оповідання. Все інше – така собі практика – кілька оповідань та їх розбір. Сподобалося, в яких кольорах витримана книга; ілюстратор молодець. Саме візуальна складова була тим, що змусило мене таки купити «Як будується оповідання». Всередині достатньо (кольорових) ілюстрацій і пустого місця, і це надає книзі об’єму. Але навіть з цим вона залишається доволі тонкою. Здивувало, що на фоні цього щоб прочитати текст треба «зламати» очі. Літери дуже дрібні і дуже світлі. Вперше натрапляю на таке у Пабулум. В частині з розбором оповідань є слова та речення, які виділені фіолетовою заливкою, а це ще більше унеможливлює комфортне читання тексту. Як би там не було, я все ж знайшла в книзі трішки їжі для мозку, тому не скажу, що це най-найгірша книжка на тему письменства. Та для тих, хто вже пише, користі з неї буде мало.