Кажуть, щоб зрозуміти дещо про себе, треба поглянути на себе збоку. Так і я багато почерпнула з книжки "імператора репортажів" Капусцінського, хоч там і не було і згадки про Україну чи щось на кшталт. Ця книжка містить два репортажі, різні за своєю будовою, типом оповіді та зображуваними країнами - Ефіопією та Іраном. Що може поєднувати Україну й Ефіопію, подумаєте ви. А поєднувати може... голод... А точніше голоди (1973, 1983-1985рр.). Так, роки не ті, але байдужість (сприяння?), зажерливість влади ті ж. Ну і більш очевидною не може бути революція. В обох країнах її мотором стають студенти. Хоча в Ефіопії та Ірану різні передумови, але і тут, і там насправді людей мудрих не потребують, бо думати, більшою мірою в Ірані, - це страшне каліцтво. Цікаво, що в Ефіопії ознакою тих чи інших розмірковувань були сумні обличчя... Але що це я тільки про подібності: ці дві далекі країни мали різний шлях ще й тому, що в одної було те, чого не було в іншої. В Ефіопії не було нафти, яка приваблювала до Ірану (принаймні упродовж 20 століття) інші країни, зокрема Британію, США. Тому, мабуть, в тій африканській країні так довго і протримався один Імператор - Гайле Селасіє, коли в Ірані за той же описаний час змінилось щонайменше четверо шахів. Ну і ще кілька прикрих фактів: В Ірані був свій НКВС - Савак, який теж невпинно винюхував, вислухував противладні настрої, навіть там, де їх не було. Відповідно там теж засуджували поетів, митців та мудреців. В Ірані також була своя Компартія - "Растакхіз", в яку мали вступати всі. Звісно, у книжці йшлося про більше сенсів, але оце вичитане поміж рядків для мене дуже прикладне... Щиро раджу, якщо теж любите шукати такі подібності.

Жанр нової журналістики/літератури факту/художнього репортажу - це ніби і документальний твір, але без сухого викладення дат, імен і цифр, а жива історія, з героями та їх рефлексіями, записана в місці подій. На даний момент, це найкращий з мені відомих спосіб наблизитись до розуміння певних історичних і політичних процесів. Часто ще і відчути атмосферу життя в країнах, куди навряд чи коли-небудь трапиться нагода/потреба/бажання поїхати у відпустку. От як на приклад Ефіопія та Іран, революції в яких можна прожити разом з Ришардом Капусцінським. - На тридцять із гаком мільйонів підданих друкувалося щоденно двадцять п‘ять тисяч примірників газет, але пан наш виходив з того принципу, що навіть найбільш лояльної преси не слід давати забагато, оскільки з цього може розвинутися звичка читати, а потім вже тільки крок до звички думати, а відомо, які це викликає незручності й переживання, гризоти й страждання. -«Здається, Гайлу почав думати, бо явно засумував». А так тоді було: всі, хто розглядався по імперії і задумувався, ходили сумні і замислені, з якоюсь тривогою. Найчастіше такі обличчя траплялись серед студентів. -Смуток може схиляти до думання, відрази, байдужості, апатії, і тому пан наказував у всій імперії влаштовувати розваги, забави, танці, карнавали. А коли люд наїсться, натанцюється, то й пана свого хвалить. І тривало це роками, і так уже ті розваги людям голови позабивали та зашпаклювали, що вони - коли зустрічалися- тільки тим і переймалися, сміхом перебивалися, дивовижі споминали, казки переповідали. -Обіцянки мають вартість лише для тих, хто у них вірить. -Людина, окрема людина, має тисячу способів, якими може висловити свої почуття і думки. Вона є нескінченним багатством, світом, у якому ми постійно щось відкриваємо. Натомість натовп редукує особистість, людина в натовпі зводиться до кількох моделей поведінки. Тому про людину можна написати роман, про натовп - ніколи. -Деспот відходить, але з його відходом жодна диктатура не закінчується цілковито. Умовою існування диктатури є темнота натовпу, тому диктатори дуже про неї дбають. І потрібні цілі покоління, щоби це змінити, щоби внести світло.