Ніколи не цікавився цієї темою, і зрозумів, що дарма. Книга надзвичайно цікава! Історії цих мирних людей просто жахають. А ще більше жахає ставлення влади до них - їх ніхто не рятував кілька днів, а потім просто намагалися стерти цю подію з власної історії! Але, врешті, світ все одно побачив усі подробиці цього вбивства. Зокрема, завдяки репортажу автора книги. Історії про те, як ці шестеро людей вижили тоді, коли, здавалося, це було неможливо. Окрім цього, вони ще й намагалися рятувати інших! Матір з трьома дітьми, чи лікар, який перев'язував рани три доби поспіль, чи священник, який переправляв десятки постраждалих через річку... Це дарує надію та віру в людство. Історії міс Сасакі та лікаря Фудзі здалися дещо короткими, але останній розділ це компенсував. Неймовірно цікаво дізнатися їхні думки про цю трагедію - хтось із них відмежувався від цієї історії, і намагався забути; хтось вважав, що треба треба боротися не із симптомами (скидання атомної бомби на міста), а з причиною хвороби (безпосередньо війна); хтось, через японський менталітет, вирішив, що це була доля, від якої не втечеш, і що імператор зробив усе правильно. Важко описати словами, наскільки це глибока та цікава тема. Треба просто брати і читати. Рекомендую!

Ця книга – це розповіді кількох людей про пережитий досвід атомного бомбардування: як саме це відбулося, що вони бачили і відчували, що було навколо, що відбувалося з іншими людьми, як усувалися наслідки, що вони відчували увесь цей час. Остання частина книги – розповідь про тих же людей 40 років потому – яке було їх життя. Подекуди, певні моменти викликають здивування, бо у нашої культури у людей нашого менталітету інший погляд на ті ж речі, і тому дещо може видаватися дивним чи незрозумілим. Розповідаючи про вцілілих після бомбардування Хіросіми та Нагасакі, японці зазвичай уникають терміну «ті, що вижили», адже зосередження на «бути живому» ніби знецінювало мертвих, яких японці дуже шанували. Тому людей, які пережили атомне бомбардування, називали нейтральним словом «хібакуся», дослівно «особи, на яких вплинув вибух бомби». Більше десятиліття по війні хібакуся перебували в нестабільному стані, адже японський уряд не обтяжував себе моральною відповідальністю за жахливі злочини переможців – Сполучених Штатів. Лише через десятиліття відносно цих людей змінилося ставлення – їм надали можливість безкоштовної медицини, соціальних виплат і т.п. Книга, це, фактично, репортаж, не містить оцінок і моральних визначень – це просто розповідь людей, які пережили атомний вибух. Що до цього призвело, що було наслідком – це залишається поза увагою. Тут нема акцентів на те, хто жертва, хто злочинець. Тут відсторонено про людей, яких знищують страшним способом. Саце тому ця книга є класикою світового репортажу. Так і мають писати журналісти – без емоцій, без оцінок, без особистих нашарувань. Тільки те, що бачиш і чуєш.

Серпень 1945 року назавжди увійшов до історії людства, адже саме в цей час вперше у військових діях була використана нова зброя масового ураження. Мова йде про бомбардування ядерними бомбами японських міст Хіросими та Нагасакі. Автором книги є американський журналіст, який задокументував наслідки ядерного удару саме по місту Хіросима. Окрім опису прямих наслідків, журналіст в своїй праці висвітлює долю реальних мешканців міста, що зазнали радіоактивного опромінення. Дуже важливо, що доля головних героїв прослідковуєтьс протятягом фактичного всього їхнього життя після ядерного бомбардування. Ця праця не втрачає свою актуальність протягом всього свого існування, адже ризик ядерного конфлікту між провідними державами світу залишається завжди. Особливо це питання актуальне в наш час. Події про які розповідається на сторінках книги дають змогу переосмислити підхід до ядерної безпеки, та зробити максимальні кроки до неможливості застосування ядерної зброї та будь яких провокацій на цивільних ядерних об'єктів. Книга розрахована на широке коло читачів.