Вірші сталися зі мною тоді, коли я відчула від маківки і до п’ят: сталося найгірше — на нас напали. Ми встояли і даємо відсіч, а я і мої близькі залишилися живими.
Перші тижні після вторгнення були вимучено-німими, а потім я почала писати роман, задум якого з’явився так давно, що я вже й загубила надію його дописати.
Не завершила і цього разу, втім невдовзі на розгляд у моє видавництво прийшла збірка поезій Олі Новак «Риби і птахи». Я прочитала її й раптом відчула поштовх до того, щоб почати писати поезії самій.
Я ніби віднайшла нарешті ключик до власного серця, де сиділи ненаписані верлібри українською, які раніше не мали змоги бути почутими мною. Я думала, що не вмію писати верлібри, бо мої юнацькі поетичні спроби російською були римованими, щойно в мені закінчилися російська, як мова творчості, так і настав кінець моїм поетичним спробам.
«Гостре цвітіння квітів війни» — світло в кінці тунелю для всіх, хто ним йде.
Від першого до останнього вірша збірка моїх поезій — це шлях від нізвідки в нікуди, утім тільки здолавши його, можна вийти на новий рівень розуміння самого себе.

“Уквітчаста і вільна я йду до тебе.
Я змогла — зможеш і ти.”