Коли побачила в подружки роман Марини Гримич «Фріда», просто-таки не змогла пройти повз. Чула про Марину Гримич дуже багато історій як про науковицю, а от із прози читала тільки «Клавку», яка зараз дуже на слуху, тож було цікаво, про що авторка писала раніше. На диво, прочитала роман протягом трьох днів. Із сюжету відразу ж помітно, що авторка добре знається на історії. Ніколи не була в Бердичеві, але він наскільки оприявлений у творі, хоча, по суті, у ньому зображений тільки один будинок-древо. Дуже тонко й майстерно зображені різні народи і їхні особливості, стосунки. Авторка влучно підмітила, що у той час, як українці намагалися в радянські часи русифікувати свої прізвища, євреї змінювали свої прізвища на українські. Тільки наприкінці книжки зрозуміла, що у романі майже немає діалогів. Ніколи не любила такого в творах, та тут наскільки природно виписаний сюжет, що навіть не помітила цієї особливості тексту. Головна героїня Ірина приїхала в Бердичів – маленьку Батьківщину, бо їй повідомили, що померла подружка її дитинства. Вона приїжджає в будинок, у якому та жила, і всю ніч ходить старим порожнім будинком. Її враження від новочасних деталей (того ж запустіння, про яке вона дізналася лише тепер) перемежовується з десятками спогадів із дитинства. Також у романі є десятки листів, щоденникових записів тощо мешканців цього будинку, які допомагають краще їх зрозуміти. І якщо на початку головна героїня каже, що мешканці цього будинку жили, як велика дружня сім’я, то до кінця уже бачиш повну картину. По-перше, між мешканцями дуже багато родинних стосунків, по-друге, вони допомагали одне одному у таких складних ситуаціях, що після цього могли вважати одне одного не інакше, як родичами. І це страшенно сподобалося, що авторка зображує такий устрій. У книзі практично немає негативу про Радянський Союз. І це теж, певною мірою, сподобалося. Бо насправді критикувати його стало модно уже після розвалу Союзу, натомість у ті часи лихословити про СРСР собі не дозволяли. І загалом люди були задоволені, у якій країні живуть. Тому й тут історичне тло яскраво збережено. Ні разу не виникло думки, що якісь події нереальні чи неправдиві. Є певні запитання, наприклад, коли авторка описує, що Ірина почала свій бізнес на папері, який закупила в Польщі. То відразу ж хочеться запитати, у чому саме полягав її бізнес і у чому була особливість цього паперу. Але такі уточнювальні питання, насправді, не применшують позитивного враження від тексту.