«Недуга» — один із найтривожніших і найінтимніших текстів української модерної прози. Це не просто повість про хворобу — це текст про поступове розпадання людини зсередини, про стан, коли тілесна слабкість оголює всі внутрішні страхи, комплекси й екзистенційні сумніви. Плужник пише про хворобу як метафору буття, де життя відчувається як щось крихке, ненадійне і тимчасове. Головний герой «Недуги» живе в постійному напруженні між бажанням жити повноцінно і усвідомленням власної приреченості. Це повість про людину, яка надто добре відчуває себе і світ — і саме тому не може в ньому прижитися. Плужник працює з внутрішнім монологом майже по-європейськи: його стиль близький до експресіонізму й психологічного модернізму, де зовнішні події майже не мають значення порівняно з внутрішнім рухом думки. Мова «Недуги» надзвичайно напружена, інколи навіть задушлива. Вона ніби відтворює стан хворого тіла — уривчаста, зламана, нервова. Плужник не дає читачеві полегшення, не пропонує катарсису чи примирення. Це текст про життя як постійне усвідомлення власної крихкості, де кожен день — тимчасова відстрочка. Особлива сила «Недуги» в її відвертості. Плужник не намагається бути «корисним» або повчальним. Він пише з позиції людини, яка не має ілюзій — ні щодо здоров’я, ні щодо суспільства, ні щодо майбутнього. Саме тому ця повість читається дивовижно сучасно. В епоху тривоги, війни й постійної втоми «Недуга» звучить як текст про стан, який багато хто впізнає, але не наважується назвати.