Читати подібні книги надзвичайно важко. У тебе вже склався усталений образ людини, виплеканий підручниками з історії та культурології, з прочитаного додаткового матеріалу, готуючись до уроків, і от раптом виявляється, що людина геть інша... Який же Довженко тут? Різний. Здається, кожен бачив у ньому щось своє. Хтось генія, хтось деспота, хтось посередність, яка виїздить лише на прогинання перед владою, для когось він був усім життям, а для когось просто засобом для життя. Що мене вразило, це листи Довженка жінкам, яким він кохав. Усі вони, окрім листів до Солнцевої, такі ніжні, піднесені, хаотичні частково, з своєрідними словами. Послання ж до Юлії Іполитівни якісь сухі, буденні, у них мало почуттів. Дещо мене дратувало в окремих статтях жаргонні слова. Ніби автор статті намагався для "дурних" щось пояснити. Чи став мені Довженко більш зрозумілим? Не знаю. Але я рада, що змогла прочитати це зібрання спогадів, листів, статей. І мені геть не хочеться звинувачувати Олександра Петровича у прогинанні перед Сталіним. Чомусь його стає неймовірно шкода. Ніби людина прожила і протворила усе життя геть не так, як хотілося б. Також у мене залишилося погане враження про останню дружину Довженка Солнцеву. Вона тут постала зверхньою, тиранічною, здавалося, що тримала чоловіка на короткому повідку в усьому. Зламала крила...