Цю книгу можна розглядати з двох боків. Якщо брати постать Олекси Довбуша, то вона є яскравою та заслуговує на роман обсягом сторінок у 300 мінімум, де були б неймовірні описи карпатської природи, де я б читала і бачила хороброго хлопця, що втратив батьків і вирішив за них помститися, де є супермачо, що бореться за своє кохання. Такий роман міг би написати Іван Франко, знаю, що писав Гнат Хоткевич. А от Василь Карпʼюк до рівня Франка не дотягує. Тому вийшла юнацька казочка про відважного опришка, який нічого не боїться і, всупереч історії, не гине, а залишається живим; якого рятують мольфари і куля не бере; мені навіть здалося, що він безсмертний, як Нео з «Матриці». Тому замість історичного роману вийшов сценарій екшну для підлітків, який я, зізнаюся, проковтнула за декілька днів, а якби не хатні клопоти, то й за день впоралася б.