На повість Івана Франка "Для домашнього огнища" я звернув увагу за порадою відомої літературознавиці Тамари Гундорової, котра схвально відгукнулася про твір в одному зі своїх інтерв'ю. Досить складно написати таку рецензію, аби водночас заохотити відвідувачів сайту і не переказувати змісту, адже "Для домашнього огнища" цікава насамперед несподіваними сюжетними перипетіями. Втім, я спробую. В анотації твір названо "детективною повістю", і я можу почасти погодитися із таким визначенням у тому сенсі, що детективна інтрига в ньому справді присутня, хоча про пошук убивці не йдеться. Загадка тут іншого типу: майже до самісінького кінця важко зрозуміти, що взагалі відбувається і чим воно завершиться? Буквально від першої сторінки читач відчуває, що головна героїня та її подруга мають якусь велику спільну таємницю і поринає в роздуми: чи ж дійсно аж такою страшною є правда, яку вони намагаються приховати від чоловіка? Утримаюся од відповіді, щоб зберегти інтригу, скажу тільки, що сцена, де Анеля палко запевняє Антося у власній вірності і переконує довіряти їй, незважаючи на будь-які сторонні обмови, справила на мене неабияке враження і надовго визначила співчутливе ставлення до цієї пані. Я не випадково назвав "Для домашнього огнища" повістю, що здирає з очей рожеву полуду. Її варто прочитати бодай для того, аби розвіяти ілюзію, ніби за давніх часів жили якісь кращі, моральніші люди. Сюжет твору такий до болю актуальний, що складається враження, ніби це писав не Іван Франко, а наш сучасник. Також повість мене привабила тим, що в ній немає простих або винятково позитивних персонажів. Антось, ладний вбити на дуелі найближчого друга перш ніж розбереться в ситуації, на привабливого героя не схожий. Про Анелю кожен, хто дочитає твір до кінця, зможе зробити власні висновки. Військові друзі Антося так само показали себе не з кращого боку: вони не тільки нічого завчасно не зробили, щоб завадити лихому розгортанню події, їх навпаки усе влаштовувало, вони були де-факто співучасниками. Зате опісля можна поміркувати про мораль... Саме відсутність поділу на біле й чорне дозволяє поглянути на історію героїв з різних боків: хтось звинуватить у тому, що сталося, чоловіка, а хтось дружину. Обидва погляди матимуть під собою певні підстави, бо, як на мене, завинили всі. Кожного з подружжя почасти можна зрозуміти, ба навіть поспівчувати їм, проте водночас жодні пом'якшувальні обставини їх не виправдовують. Хай там як, "Для домашнього вогнища", безперечно, досить незвична повість для нашої класичної літератури і заслуговує високої оцінки. Впевнено раджу її усім, хто сприймає важкі життєві історії й читає не тільки про щасливе кохання.

Короткая, но очень сложная история любви... или ненависти? ⠀ Читала аннотацию с мыслью: "Мм, книжечка про измену? Ну-ну, посмотрим, что тут у нас... " А в итоге ночью извела себя мыслями об этой странной и бесконечно глупой жизненной ситуации. Он любил её. Всегда. Безумно. А она любила... Его? Деньги? Детей? Себя? ⠀ В итоге имеем довольно колоритный (в частности из-за специфического языка Ивана Яковича //все же о нем наслышаны, правда?) и поучительный рассказ. Очень неожиданно было, вдобавок ко всему, получить еще и прохладную экскурсию по заснеженному Львову... ⠀ Не готова говорить про моменты детектива в этом произведении, потому что их и не пыталась искать, а делала акцент на чувства. Но одно могу сказать точно: дорогие украинцы, читайте наших писателей! Ну, хотя бы чередуйте с зарубежными... Вот правда, я ничего не ожидала от книги за такую смешную цену. Но какой язык, какой полет и глубина мысли! Советую хотя бы на пару часиков времени отдать этому роману. ⠀ "Підземні льохи, де колись найжорстокішими муками тортуровано людей, - се були місця забави і спочинку, коли прирівняти їх до тої безодні, що рознімає пащеку там, у нутрі його душі..."