На що схожі піраміди невидимі наших сердець? На емоції, котрі наростають хвилями в кожному з нас і, мовби пірамаді зримі, підпирають небо нашого існування. Чим різниться "архітектура емоцій" міста і села? Чи в будівлі під назвою життя, де майже все впорядковано і визначено заздалегідь, є місце для вічності? І як бути, коли його не видко? Про все це - у книзі Анни Герман "Дівчинка і косміти".