Я не великий любитель поезії, особливо сучасної, тобто верлібрів. Тому поезія має добре «заслужити», щоб мені сподобатися. Втім якщо мені певні поетичні твори автора сподобаються, то не буде спасу – я уже цілковитий його фанат, і вже всі наступні вірші поета мені подобатимуться. Так сталося і з Ігорем Астапенком. Якось я прочитала в фейсбуці певний його вірш, він мене вразив (хоча не впевнена, що раніше не читала його віршів), і я почала маніакально «випасати» його нові поетичні дописи. Потім купила одну книжку і врешті ось цю. На диво, я її читала чи не довше, ніж прозові книжки, бо часто перечитувала певні рядки. Або ж задумувалася над чимось і шукала підтвердження чи спростування у гуглі. Наприклад, після прочитання наступних рядків читала, як хрестяться віряни різних релігій і врешті дійшла до висновку, що мова іде про католика: «трійкою сухих пальців йдуть до таких точок: // лоб і пупок. потім – ліве плече. Праве». У поезії багато парадоксальних протиставлень, і мене як досліджувачку абсурду в літературі це не може не захоплювати. Наприклад: «він був нижчий за всіх як і вищий за всіх», «ми донизу росли як росли догори», «він до церкви ходив поки церквою став // він був чистий як чистим буває четвер // коли юда сміється зубами христа», «ніколи не вміла плавати // хіба що лиш у воді // ніколи не вміла співати // хіба що своїм сопрано», «в бердичеві на околиці цілують вуста хрестам // і сонце росте сліпуче і цвинтар із ним росте», «країни з'єднані не морями а світовими війнами», «під будиночок під пологовий хтось підігнав гроби», «він народиться. вмре. воскресне. нам не так пощастить кохана. // ми лиш люди з хрестом на спині. з мандаринами на різдво». Деякі моменти дуже щемливі і щирі, здається, що не можливо наскільки відкриватися перед читачами: «я зізнаюсь тобі: ти спала. а я трохи собі поплакав. // не питай через що. так треба – трохи плакати уночі»; «лежимо на землі засніженій // не під нею // ще // не під нею», «добре що все минає погано що все – це я». Найголовніше, що після прочитання таких віршів виникає багато питань до Всесвіту, і навіть якщо відповіді на них не те, що не знайдеш, а немає й потреби шукати, певною мірою оприявлення питань дуже важливе, за що дуже вдячна автору. Наприклад: «ми тобі молилися й саме із цих причин // плюс одна вдова в юніверсумі плюс один вдівець», «бог усе пробачить. а чи ми йому?», «дерева кращі за нас: у них не буває воєн». Зустрічаються цікаві алюзії, наприклад, на вірш Максима Рильського: «тепер я знаю як серцем поставити шах і мат // тепер у моїм міжгрудді троянди і виноград». А загалом це книжка не так для читання, як для неодноразового перечитування, бо нашаровування сенсів відгукуються подекуди й через кільканадцять днів після прочитання. Береш книжку, знаходиш потрібний вірш – і вкотре з трепетом читаєш.