Зазвичай я достатньо високо оцінюю зарубіжну сучасну прозу, але не цього разу, нажаль. Книга розказує нам про тяжку долю китаянки на ім'я Даю, яку в дитинстві викрали з вулиці Китаю та привезли в Америку, у бордель. Книга від лиця Даю розказує нам про всі страхіття, що чекали дівчину в Америці: расизм та ставлення до жінок як до об'єкту. Тут показуються жахливі випадки расизму. Читати про таке навіть гидко. Але якось це все. Серйозно, я нічого не відчувала під час читання, бо книга буквально зводиться до наративу "расизм - це погано, подивіться, як кончено ви вчиняли й навіть не знаєте про це". Я знаю, то що тоді? Відчуття, що я не аудиторія цієї книги, бо мені не треба пояснювати неприйнятність расизму чи сексизму. Я в курсі, що воно й досі існує в мільйонах гидких варіаціях і як стократ гірше він існував тоді. Я це й так засуджую і неприймаю. Розповідь про тяжку долю однієї китаянки не додає й крихти до моїх роздумів. Адже тут все просто в лоб. Книга для несвідомих білих людей про расизм. От і все.

Мені сподобалась ця книга своєю реалістичністю і можливістю дізнатись про історію взаємовідносин Китаю та Америки на початку минулого століття. Живучи в Сан Франциско мені досить легко було уявляти подіі що відбувались з головною героїнею тут в Чайнатауні. Не можливо не зачаруватися витривалістю і силою духу Лінь Дайю слідуючи за нею через всі пригоди і людську жорстокість що трапились їй на шляху. Її спогади про дитинство і природній романтизм збалансували цю історію і я дійсно рада що її прочитала.